Том Еґеланн - Таємниця катакомб

Головний астроном обсерваторії Мауна-Кеа на Гаваях Сюзі Лі не вірила своїм очам. Але помилитися вона ніяк не могла: в окулярі велетенського зоряного телескопа на небі виднілася нова, невідома комета. Прекрасна. Велична. «Схожа на різдвяну зірку», — подумала Сюзі й усміхнулася.

З ентузіазмом та хвилюванням астрономи заходилися визначати розміри комети, швидкість та орбіту.

І ще ніхто з них не міг тоді навіть уявити, яке значення матиме це відкриття.

Мружачись проти сонця, Роберт розглядав смолянисто-чорну дерев’яну церкву. Бурґюннська стародавня церква часів вікінгів, ставкірка, вражала своїми стрімкими дахами й кутами. Поверх за поверхом. Дашками й піддашками. Вежами й шпилями. Похмура, могутня, загадкова — вона височіла, осяяна променями сліпучого літнього сонця. Голови драконів шкірилися до неба грізним оскалом. Поруч — християнські хрести й праскандинавські фантастичні звірі. Мальовані й різьблені орнаменти. Зате жодних вікон, жодних вітражів. Лише ота похмурість, чорність і замкненість.

Літній день був теплий, наповнений дзумкотінням комах і квітковим пилком. Припікало сонце. Піщані хмари з поля розкопок припудрили дерева й траву на луці. Ставкірка кидала загострену тінь на гурт археологів, які, колінкуючи, шукали в надрах землі минувшину.

Одним із них був Роберт. Цілком звичайний хлопець. Звичайного зросту. Звичайної зовнішності.

Кілька місяців тому йому виповнилося чотирнадцять років. У захваті від музики. Від пригодницьких фільмів. Комп’ютерних ігор. І від хом’ячка на ім’я Бюрре. Але нині він перебував тут, біля Бурґюннської стародавньої церкви, разом зі своєю мамою. Вона археолог. Роберт щоліта, скільки себе пам’ятав, у час шкільних канікул їздив з нею на розкопки. Йому це дуже подобалося. Хлопчик любив археологію. Або ж полювання за скарбами, як він це називав. «Ми не скарби шукаємо», — завжди заперечувала мама. Та Роберт лише відмахувався. Для нього розкопки були пошуками скарбів.

Увесь той ранок він працював разом з мамою у розкопаному кургані — похованні вікінгів, яке налічувало понад тисячу літ. Міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром вони розкопували й відчищали пензликами стародавній світ — заглиблювалися у минуле.

— Овва! — раптом скрикнула Робертова мама.

Надто голосно. І пронизливо. Підвелася. Решта археологів бігцем кинулися до неї, оточили колом.

— Що там, мамо? — запитав Роберт.

Мама підняла щось догори.

Скринька.

Мідна скринька.

Скринька епохи вікінгів.

Археологи тісним гуртом подалися до польового намету. Там зберігалися знайдені досі брошки, гребені, гостряки стріл. Очолювали процесію Роберт і його мама.

Керівник археологічної експедиції, головний консерватор Фонду старожитностей Історичного музею Осло Інґеборґ Мюкле вийшла з намету на дерев’яний поміст, аби довідатися, з чим вони прийшли.

Робертовій мамі аж руки тремтіли від хвилювання, коли вона ставила мідну скриньку на робочий стіл у наметі.

На віку скриньки були видряпані три символи:

— Неймовірно! — перешіптувалися між собою археологи.

Дехто радісно усміхався. Хтось недовірливо хитав головою.

— Що — неймовірно? — допитувався Роберт.

— Перший символ — це анкх , — пояснила мама.

— Що-що?

— Анкх — стародавній єгипетський ієрогліф, знак вічного життя, відродження. Другий символ — давньоскандинавська літера-руна ty , якою у вікінгів позначали бога війни — Тіра. Третій знак — християнський хрест, символ розп’яття Христа і його воскресіння.

— То й що? — здивувався Роберт.

— Три однаково стародавні й абсолютно різні символи не можуть поєднуватися.

— То й що? — далі не розумів Роберт.

— Усе, що не поєднується, цікаве для нас, археологів.

— А може, все ж найцікавіше те, що сховане в скриньці? — наполягав Роберт.