Том Еґеланн: Таємниця катакомб

Справжня сенсація.

Покидаючи Ватикан, Роберт почувався надзвичайно збуджено й радісно. Він підстрибом біг римськими вулицями до свого помешкання. Коптський хрест уб’є наповал і маму, й Умберто. Вони ж навіть не забажали підійти, коли він кликав їх подивитися на свою знахідку. І не повірили його розповіді. Водночас Роберт розумів, що саме через це відкриття йому закрита дорога в катакомби. Замало доказів. Їх треба більше. Роберт зупинився. Якщо йому знадобилося лише кілька хвилин для справжньої сенсації, то що можна знайти в підземеллі, маючи багато часу? Роберт знав, що робити. Знав, мабуть, ще тоді, коли Умберто заборонив йому спускатися в катакомби, але тоді спробував навіть не думати про можливість потай від усіх прослизнути в підземелля, знайти нішу з горщиком, який затуляв викарбуваний знак, і сфотографувати коптський хрест, довівши тим самим його існування. А потім дослідити, які ще загадки приховують катакомби. Бо ж саме для цього він приїхав до Рима.

Але як втілити задум? І коли?

Можливість вималювалася ще того вечора.

Повернулася мама, гукнула його з порога. Роберт вийшов до передпокою привітатися. Мама була вся запилюжена й спітніла після довгого робочого дня в катакомбах.

Вона знічено кахикнула й сказала:

— Слухай, Роберте!

— Гм?

— Ти не гніватимешся, якщо побудеш сьогодні ввечері вдома сам?

— Сам?

— Я тобі залишу трохи грошей, зможеш піти в «Мак-Дональдс».

— Навіщо?

— Розумієш, Умберто запросив археологів на вечерю — невеличке святкування.

— Що святкуватимете?

— Та нічого особливого. Початок розкопок. Я можу відмовитися, якщо ти проти. Чи може, усе ж піти?

— Звісно, піди!

Роберт відповів трохи ніби недбало. Байдуже. Щоб мама не запідозрила його справжнього настрою: Yessssss! Якщо археологи сидітимуть у ресторані, то в катакомбах не залишиться ані живої душі. Шлях до відкриттів вільний! Його відкриттів…

Мама підмалювалася, бризнула на себе хмаринку парфумів.

Вийшла до вітальні, де сидів Роберт і працював на планшеті над своїми нотатками та файлами з історичними фактами.

— Не нудьгуватимеш? — запитала мама чотириста чотирнадцятий раз.

— Ти маєш право трохи розважитися — заслужила, — мовив Роберт, наслідуючи дорослих.

Мама обійняла його.

Скориставшись нагодою, коли мама знову на хвилинку забігла до ванни — поправити кучерик, який не так лягав, — Роберт прошмигнув до її торбинки й вийняв в’язку ключів. Обережно відчепив ключ від входу до катакомб.

Унизу, на вулиці, засигналив автомобіль. Не інакше, як Умберто. Роберт ледве встиг покласти ключі назад до торбинки, перш ніж мама вийшла з ванни. Вона простягнула йому гроші на супер-велике МакДональдс-меню з молочним шейком.

Роберт стояв біля вікна, махаючи рукою Умберто й мамі, які саме від’їжджали з-під будинку на чорному, вимитому до блиску «Альфа Ромео». Роберт аж вискнув від радості: усе вдалося аж занадто легко…

Він трохи почекав. Так, про всяк випадок. Мама була дуже забудькувата, могла й цього разу щось забути вдома. Однак, упевнившись, що вже ніхто не повернеться, Роберт поклав до кишені ключ та ліхтарик, збіг сходами на вулицю. Там узяв таксі до місця розкопок, заплатив грошима, узятими в мами.

Зазвичай на території метушилася купа людей. Тепер тут було тихо й пустельно. Темно. Ані звуку. Ані живої душі.

Усе це дуже підходило Робертові.

Перед тим як відчинити двері й спуститися в катакомби, він повісив на цвях біля входу свою кепку — задля приколу. Хоча той дитинячий жарт навряд чи хтось завважить.

Трохи було моторошно. Але класно! Роберт почувався детективом або шпигуном на таємному завданні. Тепер він нарешті з’ясує, які таємниці приховують катакомби. Що це за таємниці, він не знав. Та неодмінно щось більше, ніж коптський хрест. Мав таке передчуття. Не мав лише певності, чого те передчуття стосується.

Безпросвітна пітьма. І тиша. Німотна тиша.

У темряві запах тліну відчувався іще гостріше. Воно й не дивно. Тисячі покійників пролежали тут, унизу, не одне століття. Роберт зробив глибокий вдих через ніс, щоб скоріше звикнути до підземного духу.

Хлопчина увімкнув ліхтар і помітив велику оранжеву скриньку на стіні, просто під сходами — електричний щиток. Він відчинив дверцята й повернув найбільший вмикач. Нічого. Спробував покрутити інші вмикачі. Жодна лампочка не спалахнула. Типово… Напевно, головний вмикач десь в іншому місці.