Інід Блайтон - П’ятеро тікають разом

– А я там був, – несподівано мовив Едґар. – Бачив дивоглядні інструменти, з якими він працює.

– Як ти насмілився! – побілівши від гніву, вигукнула Джорджа. – Навіть нам не дозволяють заходити до татового кабінету! А вже чіпати його речі – й поготів!

Джуліан із цікавістю роздивлявся Едґара. Він не міг зрозуміти, з чого б цей куховарчин син раптом став таким зухвалим.

– Джорджо, де твій батько? – запитав він. – Гадаю, краще нехай він дає раду із цим хлопчиною.

– Кличте його, якщо хочете, – сказав Едґар, розвалившись у фотелі і в дошкульний спосіб гортаючи книжку Джуліана. – Він не прийде.

– Що ти хочеш цим сказати? – несподівано стривожилась Джорджа. – Де моя мама?

– Клич її теж, якщо хочеш, – з підступною посмішкою відповів Едґар. – Ну ж бо! Клич!

Дітям раптом стало лячно. Що Едґар мав на думці? Джорджа майнула нагору до кімнати матері, гукаючи на повен голос:

– Мамо! Мамо! Де ти?

Але ліжко матері було порожнє. Не застелене, але порожнє. Джорджа оббігала всі інші відпочивальні, відчайдушно гукаючи:

– Мамо! Мамо! Тату! Де ви?

Ніхто не відгукнувся. Побіліла Джорджа спустилася вниз. Едґар усміхнувся до неї.

– Ну, що я тобі казав? Я ж говорив, можете звати кого завгодно, ніхто не прийде.

– Де мої батьки? – тремтячим голосом запитала Джорджа. – Кажи зараз же!

– Сама пошукай, – нахабно мовив Едґар.

Тут пролунав гучний ляпас, і Едґар схопився на рівні, тримаючись за ліву щоку. Це Джорджа кинулася на нього й щосили дала йому мордаса. Едґар замахнувся, щоб дати їй ляпаса, але Джуліан затулив собою Джорджу.

– Ти не посмієш ударити Джорджу, – сказав він. – Вона дівчина. Якщо хочеш битися, бийся зі мною!

– Ніяка я не дівчина і сама можу захистити себе! – закричала Джорджа, намагаючись відсунути Джуліана. – Я битимуся з Едґаром і поб’ю його, ось побачите!

Проте Джуліан не пускав її. Едґар почав бочком пробиратися до дверей, але тут на його шляху став Дік:

– Хвилиночку, доки ти не пішов – де наші дядько й тітка?

– Гр-р-р-р-р-р, – раптом загарчав Тіммі так загрозливо, що Едґар із жахом дивився на нього. Пес ощерив ікла, шерсть на шиї дибилась. Вигляд у нього був страшний.

– Тримай пса! – мовив Едґар тремтячим голосом. – Він зараз кинеться на мене.

Джуліан узяв Тіма за нашийник.

– Заспокойся, Тіме! – сказав він. – А тепер, Едґаре, відповідай на наше запитання мерщій, бо пошкодуєш.

– Ну, власне, тут розповідати нічого, – мовив Едґар, поглядаючи скоса на Тімоті. Потім зиркнув на Джорджу й продовжив: – Твоїй матері раптом стало дуже зле… почалися сильні болі отут… викликали лікаря й відвезли її до лікарні, а твій батько поїхав з нею. От і все.

Джорджа опустилася на канапу, обличчя її ще більше зблідло, й почувалася вона зовсім кепсько.

– О, – сказала вона, – бідна моя ненечка! Не треба було мені сьогодні йти з дому! Лишенько, як же нам дізнатися, що сталося!

Едґар тим часом вислизнув з кімнати, прикривши за собою двері, щоб Тіммі за ним не погнався. Двері до кухні він теж зачинив із грюканням. Засмучені й розгублені діти перезиралися. Бідолашна Джорджа! Бідолашна тітка Фенні!

– Десь має бути записка, – здогадався Джуліан і розгледівся по кімнаті. Справді, за раму великого дзеркала було закладено листа, адресованого Джорджі. Джуліан передав листа дівчині. Лист був від батька Джорджі.

– Читай швидше, – сказала Енн. – Моя люба, який жахливий початок канікул!

Джорджа зачитала лист вголос. Він був короткий й, очевидно, писався поспіхом.

«Люба Джорджо!

Твоя мати важко захворіла. Я вирушаю з нею до шпиталя. Пробуду там, доки їй не покращає. Може, кілька днів, а може, й тиждень. Телефонуватиму тобі щоранку о дев’ятій та повідомлятиму про стан матері. Вас догляне пані Стик. Постарайтеся ладнати з нею, поки я не повернуся.

Люблячий тебе батько».

– Леле! – зітхнула Енн, розуміючи, як важко Джорджі. Джорджа гаряче любила маму, й на очі їй набігли сльози. Джорджа ніколи не плакала, але так жахливо було прийти додому й виявити, що мами немає! І батька немає! Нікого немає, окрім пані Стик та Едґара.

– Я не винесу того, що маму ушпиталили! – раптом захлипала Джорджа й тицьнулася обличчям у подушку на канапі. – Вона… вона може вже не повернутися.

– Не кажи дурниць, Джорджо, – сказав Джуліан, сідаючи поруч й обіймаючи її. – Звісно ж, вона повернеться. Чом би їй не повернутися? Адже твій батько пише, що буде з нею, поки їй не покращає, і це – лише кілька днів. Тримайся, Джорджо! Не журися! Це тобі не пасує.