Інід Блайтон - П’ятеро тікають разом

– Пригадуєте, як ми знайшли на кораблі стару мапу, як шукали й знайшли золоті зливки? – спитав Джуліан, і очі йому блищали при спогаді про пригоду. – Невже потрощене судно досі не розвалилося?

– Ні, – сказала Джорджа. – Гадаю, що ні. Корабель – на рифах на протилежному боці острова, тож звідси не видно. Але завтра вирушимо на острів і все побачимо на власні очі.

– Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бідний потрощений кораблик! Боюся, він іще кілька зим не витримає!

Вони пішли по кручах, а Тімоті біг вистрибом попереду. Звідси добре було видно острів і руїни замку, що височіли посередині.

– Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А інша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляє навколо вежі!

– Вони щороку там гніздуються, – пояснила Джорджа. – Хіба не пригадуєш, скільки галузок понакидала галич навколо вежі? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття.

– О, я хочу знову посидіти біля багаття! – мрійливо мовила Енн. – Їй-їй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?

– Звичайно! – відповіла Джорджа. – Вона загалом не заперечує, але сказала, що ще подумає.

– Не люблю, коли дорослі кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастіше це означає, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.

– Облиш. Гадаю, мені вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кінець кінцем ми тепер старші на цілий рік. Джуліан уже підліток, мені й Діку теж невдовзі виповниться тринадцять. Тільки Енн у нас ще маленька.

– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нічим незгірша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!

– Заспокойся, крихітко, – сказав Джуліан, поплескавши сестричку по спині й зі сміхом дивлячись на її обурене обличчя. – Гей… дивіться! Що там на острові коїться?

Він піддражнював Енн і раптом щось помітив на острові. Усі враз обернулися і втупили очі в острів Кирін. Джорджа скрикнула:

– Лишенько! Там в’ється дим! Звичайно, це дим! Хтось завітав на мій острів!

– На наш острів, – виправив її Дік. – Неймовірно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрібен цей острів, окрім нас? Про нього вже ніхто й не пам’ятає.

– Якщо тільки хтось є на моєму острові, – почала Джорджа дуже сердито й грізно, – якщо хтось там є, я… я…

– Зараз ти вибухнеш і відлетиш з димом! – засміявся Дік. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.

Діти ще якийсь час спостерігали за островом Кирін, але диму більше не було.

– Якби мій човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогодні ж після обіду! Я ладна піти забрати човен, навіть якщо фарба ще не висохла.

– Не кажи дурниць, – сказав Джуліан. – Ти ж знаєш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забруднені яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трішки розважливою.

Джорджа полишила свій задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або іншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.

– Мабуть, кинув кітву там, – сказав Джуліан, дивлячись на свій наручний годинник. – Час на підвечірок. Сподіваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приємніше, коли вона сидить за столом.

– Я теж на це сподіваюся, – мовила Джорджа. – Ходімо, час повертатися!

Діти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острів Кирін, але бачили там тільки галич та чайок, що мріяли в небі. Ні сліду диму! Тож, напевно, то був пароплав!

– Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моєму острові мандрівники, я їх звідти відпроваджу.

– На нашому острові, – виправив кузину Дік. – Сподіваюся, Джорджо, ти пам’ятаєш, що обіцяла розділити його між усіма нами?

– Атож… я його розділила на всіх, – підтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися відчуття, що це досі мій острів. Ходімо! Я зголодніла.

Діти повернулися до Кирін-котеджу. Вони пройшли через передпокій до вітальні й, на превеликий подив, побачили там Едґара, який читав одну з книжок Джуліана.

– Ти що тут робиш? – запитав Джуліан. – І хто дозволив тобі брати мої книжки?

– Я ж не роблю нічого поганого, – лінькувато відповів Едґар. – Якщо мені схотілося трохи почитати в тиші, що ж тут такого?

– Ось прийде батько і побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увійти до його кабінету, то начувався б!