Інід Блайтон - П’ятеро тікають разом

На станцію прибув потяг. З вікна вагона радісно махали три руки, і Джорджа в захваті закричала:

– Джуліане! Діку! Енн! Нарешті ви приїхали!

Троє дітей вискочили з вагона. Джуліан гукнув носильника.

– Наші речі у багажному вагоні. Привіт, Джорджо! Як ся маєш? Йой, як ти виросла!

Усі дітлахи підросли. Тепер вони були на рік старші й вищі, ніж тоді, коли відбувалися захопливі події на острові Кирін. Навіть Енн, наймолодша з дітей, не виглядала таким уже малятком. Вона кинулася на шию Джорджі, мало не збивши її з ніг, а потім вклякла біля Тімоті, який ошалів від радості зустрічі з трьома друзями.

Здійнявся неймовірний галас. Усі навперебій викрикували кожен свої новини, а Тімоті без угаву гавкав.

– Нам здавалося, що потяг ніколи не доїде!

– Тімоті, любий, ти зовсім не змінився!

– Гав, гав, гав!

– Матуся дуже жалкує, що не змогла зустріти вас.

– Джорджо, як ти засмагла! Тепер ми повеселимося!

– Гав, гав!

– Цить, Тімоті, милий, заспокойся – ти вже розірвав мені краватку навпіл. Любий друзяко, як приємно знову тебе бачити!

– Гав!

Носильник підвіз їхній багаж, і його швидко переклали в бідарку. Джорджа вйокнула, й поні, який терпляче чекав веселу компанію, рушив чвалом. П’ятеро друзів у бідарці перекрикували одне одного. Але горував над усіма потужний гавкіт Тіма.

– Сподіваюся, твоя матінка не захворіла? – спитав Джуліан, якому подобалася тітка Фенні. Вона була привітна й добра і любила, коли діти збиралися в її будинку.

– Гадаю, вона трохи заслабла через спеку, – враз посерйознішала Джорджа.

– А як ся має дядько Квентін? – поцікавилася Енн. – З ним усе гаразд?

Батька Джорджі троє її друзів недолюблювали через його вибухову вдачу, і хоча він завжди вітав у себе трьох кузенів, діти його не обходили. Тому вони ніяковіли в його присутності й раділи, коли його не бувало вдома.

– З татом усе гаразд, – бадьоро відповіла Джорджа. – Він тільки через маму тривожиться. Коли вона здорова і весела, він наче її не помічає, але коли їй зле, він страшенно хвилюється. Тож будьте з ним обережні. Ви знаєте, який він, коли щось його турбує.

Авжеж, діти це знали. Якщо щось не так, дядькові Квентіну краще не потрапляти на очі. Але навіть думка про запального дядька не могла затьмарити їхню радість. У них канікули, вони їдуть до Кирін-котеджу, вони біля моря, з ними любий друзяка Тімоті, на них чекає сила-силенна розваг.

– Джорджо, а ми попливемо на острів Кирін? – запитала Енн. – Давай попливемо! Ми ж там не були з минулого літа. Під час зимових і великодніх канікул була кепська погода. А тепер вона пречудова.

– Звичайно, попливемо! – жваво відповіла Джорджа, її блакитні очі сяяли. – А знаєте, що я придумала? Що буде чудово попливти на острів і пожити там цілий тиждень самим! Ми стали старшими, і я впевнена, що мама дозволить.

– Попливти на твій острів і пробути там цілий тиждень! – вигукнула Енн. – О! Аж віри не йметься, що це можливо.

– Це наш острів, – швидко виправила її Джорджа. – Хіба ви не пам’ятаєте? Я ж обіцяла розділити його між нами чотирма! Я ж говорила серйозно. Він – наш , а не мій.

– А Тіммі? – запитала Енн. – Хіба він не заслужив на власну частку? Можна поділити острів на п’ять частин, щоб одна була для нього?

– Він може бути співвласником моєї частки, – зауважила Джорджа. Вона зупинила поні, й четверо друзів та пес задивились удалину на прозору блакить затоки. – Онде острів Кирін, – махнула рукою Джорджа. – Наш любий острівець. Я згоряю від бажання попливти туди. Я досі не могла цього зробити, бо мій човен лагодили.

– Тепер ми можемо рушати туди всі разом, – сказав Дік. – Цікаво, кролики там ще такі ж ручні?

– Гав! – одразу відгукнувся Тімоті. Варто було йому почути слово «кролики», як він збудився.

– Тіме, марно ти розмріявся про кроликів на Киріні, – зауважила Джорджа. – Я не дозволяю тобі за ними ганятися.

Хвіст Тіма враз опустився, і він журно поглянув на Джорджу. Це було єдине питання, в якому у нього з Джорджею не було згоди. Тім був переконаний, що кролики існують для того, щоб він їх полював, а Джорджа так само була переконана у протилежному.

– Вйо! – сказала Джорджа поні й смикнула віжки. Конячка пішла чвалом до Кирін-котеджу, і невдовзі вони під’їхали до головної брами.

З дверей чорного ходу вийшла кислолиця жінка і взялася допомагати вивантажувати речі. Діти її раніше не бачили.

– Хто це? – пошепки запитали вони у Джорджі.

– Нова куховарка, – відповіла та. – Джоані довелося піти, щоб доглядати свою матір, яка зламала ногу. Тоді мама найняла цю куховарку – її звуть пані Стик.