Інід Блайтон - П’ятеро шукачів пригод у фургонах

Джуліан заліз на передок зеленого фургона і вйокнув:

– Вйо, Доббі! Рушаймо! До побачення, мамо!

Дік сів поруч із ним і усміхався по самі вуха. Фургони поїхали під’їзною дорогою. Джорджа натягла віжки, і Троттер рушив слідом за першим фургоном. Енн, яка сиділа поруч із Джорджею, замахала на прощання руками:

– До побачення, мамо! Нарешті починається нова пригода! Ура! Гей-гей! Ура!

Фургони поволі їхали широким шляхом. На радощах Джуліан виспівував на все горло, а інші приспівували. Тіммі збуджено гавкав. Він умостився з одного боку Джорджі, Енн – з іншого. Джорджі стало затісно, але такі дрібниці на неї не впливали.

Доббі тягнув потихеньку, насолоджуючись сонцем і леготом, який ворушив йому гриву. Трохи позаду крокував Троттер. Його дуже зацікавив Тіммі, і він щоразу повертав голову, коли той гавкав або зістрибував з фургона, аби побігати. Подорожувати з двома кіньми й собакою – сама приємність.

Було домовлено, що компанія їде в гори, де вони сподівалися знайти табір циркачів. Джуліан позначив табір на мапі. Він вважав, що не помилився, бо там у долині й озеро було на підгір’ї.

– Бачите? – показав він друзям на мапі. – Це озеро Мерран. Закладаюсь, що табір циркачів десь поруч. Тут дуже зручно для їхніх тварин, табір нікому не заважає, вдосталь води для тварин і людей, і, напевно, неподалік є ферми, де можна купити їжу.

– Нам і самим ще слід знайти фермера, – сказав Дік, – який дозволить нам таборувати на своєму полі. Добре, що в нас є той путівничок з адресами ферм.

Енн розмріялася про те, що буде увечері, коли вони затаборують, приготують вечерю, помріють біля багаття, підуть спати у ліжка у фургонах. Їй було навіть важко вибрати, що краще – ось так котитися путівцями чи готуватися до сну у фургоні. Справді ці канікули в них – найкращі.

– Ти теж так думаєш? – запитала вона Джорджу, коли вони вільніше вмостилися на передку, бо Тіммі зістрибнув на дорогу і дрібцював поруч із фургоном. – Досі нам на канікулах не бракувало цікавих пригод. Але я хотіла б, аби цього року канікули пройшли спокійніше.

– А я люблю пригоди, – сказала Джорджа, натягла віжки й пустила Троттера чвалом. – Я не проти них. Але, на жаль, схоже, цього разу обійдеться без пригод.

О пів на першу вирішили зупинитись, бо всі зголодніли. Доббі й Троттер подалися до канави, біля якої росла висока соковита трава, й почали з охотою пастися.

Діти влаштувалися на осонні, на придорожньому насипі, де й спожили їжу і питво. Енн подивилася на Джорджу:

– У тебе в житті не було стільки веснянок, скільки цього літа.

– Мені байдуже, – сказала Джорджа, котра не переймалася своїм зовнішнім виглядом, її дратували власні кучерики, що видавали в ній дівчину. – Передай-но мені сендвічі з помідорами, Енн. Схоже, як ми щоразу будемо такі голодні, доведеться на кожній фермі, повз яку ми проїжджатимемо, купувати яйця, бекон, масло й молоко!

І знову вирушили в путь. Була черга Діка візникувати, а Джуліан пішов пішки, розминаючи ноги. Джорджа і не збиралася передавати віжки Енн, яка до того ж почала куняти, і лишатись їй на передку було небезпечно.

– Якщо я заплющу очі й засну, то впаду, – сказала вона. – Ліпше піду я всередину й посплю.

І залишила Джорджу саму. У фургоні було прохолодно, бо фіранки були запнуті й берегли свіжість. Енн обрала собі ліжко й лягла. Заплющила очі. Фургон гуркотів потихеньку, і дівчинка заснула.

Джуліан зазирнув у фургон і усміхнувся. Тіммі теж прийшов подивитися, але Джуліан не дозволив йому ввійти й розбудити Енн, лизнувши її в щоку.

– Ходімо зі мною, Тіме, – сказав він. – Ти щось розтовстів. Треба більше бігати.

– Нічого він не розтовстів! – обурилася Джорджа. – Він у чудовій формі. Не слухай його, Тіммі.

– Гав! – відповів пес і задріботів за Джуліаном.

Попри невелику швидкість, за день фургони подолали чималу відстань. Джуліан добре читав мапу. Однак Енн дуже засмутилася через те, що до вечора до гір вони так і не доїхали.

– Ой леле, до них іще досить багато миль, – сказав Джуліан. – Ми днів чотири-п’ять будемо в дорозі, дурненька. Так, друзі, дивіться, де з’явиться ферма. Вона десь поруч має бути, і спитаємо дозволу заночувати.

– Он вона, – мовила Джорджа через кілька хвилин.

Вона вказала на будівлю з червоним дахом, на вкриті мохом сараї, які осявало призахідне сонце. Поруч із ними сокотали кури, а від брами на проїжджих видивлялися одна чи дві собаки.