Інід Блайтон - П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– Це ж купа манаття, – мовив Дік. – Куди це все втелющити?

– Якось дасте собі раду, – сказала мама. – Якщо візьмете замало, то ще шкодуватимете, бо не буде в що перевдягтися, коли промокнете. А як застудитесь, настане кінець вашому відпочинку.

– Ходімо, нумо збиратися, – сказав Дік. – Щойно мама почала про хвороби, зараз же накидає нам іще купу лахів, еге ж, мамо?

– Чапай, соромітнику, – усміхнулася синові мати. – Іди збирай речі. Я допоможу вам усе розкласти у шафи й шухляди. Вони там зручно втоплені в стіни, і місця залишається достатком, вам нічого там не заважатиме.

– А я буду стежити за чистотою, – сказала Енн. – Ти ж знаєш, неню, мені це наче гра. Тільки тепер усе буде по-справжньому: треба тримати у чистоті два фургони.

– І все сама? – спитала мати. – Хлопці повинні допомагати, і Джорджа також.

– Атож, хлопці допоможуть… – чмихнула Енн. – Вони філіжанку як слід не вимиють, а Джорджа взагалі таким не переймається. Якщо я не застелю ліжка й не помию посуд, то вони все так і покинуть!

– Ну, добре, що ти у нас така розумна, – сказала мати. – Ось побачиш, вони всі тобі допомагатимуть. Тепер іди й збирай речі. Почни з дощовиків.

Весело було переносити речі до фургонів і розкладати все по місцях. Решту поличок Джуліан зайняв під книжки та ігри: снеп-карти [1] Гра з роздаванням карт (звичайних або з малюнками) і їхнім відкриванням. Виграє той, хто називає найбільше співпадінь зображень (тут і далі примітки перекладача). , лудо [2] Гра з фішками, ланцюжками квадратиків або кружечків і кубиком. , лексикон [3] Гра, схожа на наш «Ерудит». Називається ще «кросвордний лексикон». , «щаслива сім’я» і доміно, а також по 4–5 книжок кожному для читання. Ще Джуліан узяв топографічні мапи, щоб прокладати зручні маршрути подорожей. Батько дав путівничок, який перелічував ферми, які дозволяли фургонам зупинятися на ніч на їхньому полі.

– По змозі обирай поле, де поруч є потічок, щоб Боббі і Троттер могли напитися, – пояснив батько.

– Пийте лише кип’ячену воду, – напучувала мати дітей. – Це дуже важливо, на фермі беріть стільки молока, скільки запропонують. І пам’ятайте, що в багажному контейнері під другим фургоном є багато імбирного пива.

– Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джуліан кладе пляшки з імбирним пивом до багажного контейнера. – Я досі не можу повірити, що ми справді їдемо завтра.

Але це була правда. Наступного дня Доббі й Троттера мали відвести до фургонів і запрягти. «Їх це теж зворушить», – подумала Енн.

Тіммі не міг утнути, з якого приводу всі так радіють, але, звичайно, брав у всьому участь і безперервно вихляв хвостом. Він уважно обстежив фургони, принюхався до одного килимка з приємним запахом і ліг на нього. Нібито сказав: «Це моє місце. Якщо ви кудись поїдете в цих будиночках на колесах, то це буде мій куточок».

– Джорджо, ми їдемо у червоному фургоні, а хлопці – в зеленому. Їм однаково, а я люблю червоний. Еге ж здорово спати на таких ліжках? Вони здаються цілком комфортабельними.

Нарешті настав ранок, і молочар привів свого чорного возового коника Троттера, а Джуліан привів з пасовиська Доббі. Коні обнюхалися, і Доббі приязно по-конячому сказав: «Фррр!»

– Вони подружилися! Дивіться, як вони труться носами! – раділа Енн. – Троттере, ти повезеш мій фургон!

Коні сумирно стояли, доки їх запрягали. Лише Доббі пару раз смикнув головою, ніби йому кортіло вже рушати, і копитнув землю.

– Ой, Доббі, мені теж кортить, – сказала Енн. – А тобі, Діку? А тобі, Джуліане?

– Атож, – усміхнувся Дік. – Ось тут, Доббі, стій! Джуліане, будемо візникувати по черзі?

– Наш фургон я візникуватиму сама, – рішучо заявила Джорджа. – Енн не тямить на цьому, хіба що іноді дам їй потримати віжки. І взагалі, візникування – чоловіча справа.

– Але ж ти дівчина, здається! – обурилася Енн. – Ти не чоловік і навіть не хлопець!

Джорджа сердито зиркнула на неї. Вона завжди хотіла бути хлопцем і вважала себе хлопцем. Тому й не любила, коли їй нагадували, що вона лише дівчина. Але в такий піднесений ранок навіть Джорджа не могла довго сердитися. Вона теж скоро почала пустувати, реготати і разом з усіма вигукувати:

– Ми готові! Ми давно готові!

– Їдьмо вже! Коли вже час рушати, він, дурень, пішов додому.

– Він пішов по кексики, які вранці спекла нам куховарка. У нашій комірчині повно харчів. А я вже голодний.

– Джуліан, нарешті! Поквапся. Бо поїдемо без тебе. До побачення, мамуню! Ми щодня надсилатимемо тобі по листівці, присягаємось.