Інід Блайтон - П’ятеро шукачів пригод у фургонах

У відповідь усі хором застогнали.

– Отакої! У таку спеку? Ти сказився!

– Нам не дозволять.

– Годі, годі, – сказав Джуліан. – Пропонуйте щось краще.

– Я б хотіла поїхати туди, де можна купатися, – зауважила Енн. – Якщо не можна поїхати на море, то хоча б виїхати на якесь озеро.

– Звучить взагалі-то добре, – сказав Дік. – Боже милий, я засинаю. Кажіть мерщій, бо зараз захроплю.

Але швидко вирішити проблему не вдалося. Ніхто не виявив бажання пожити в готелі або винайняти кімнату. Бо тоді батьки схочуть поїхати з ними та контролювати кожен їхній крок. У спекотний серпень ніхто також не хотів вирушати у турпохід чи велотур.

– Схоже, ми так і просидимо всі канікули вдома, – висунув Джуліан. – Ну, тоді я краще подрімаю.

Через дві хвилини увесь гурт уже спав на траві, окрім Тіммі. Коли родина спить, пес вважає своїм обов’язком бути на чатах. Він ніжно лизнув свою хазяйку Джорджу і сів насторожі поруч – вуха нашорошені, чистий погляд. Він важко, але нечутно дихав. Діти солодко дрімали на осонні й засмагали.

Садок лежав на схилі пагорба. Зі свого місця Тіммі бачив на обидва боки дорогу, що бігла повз будинок. Вона була досить широкою, але рух на ній був невеликий, бо це була сільська місцина.

Раптом Тіммі почув удалині собачий гавкіт, і вуха його нашорошилися в тому напрямі. Він почув людей, що йшли дорогою, і вуха йому знову ворухнулися. Він зауважував усе геть-чисто, навіть вільшанку, яка вполювала гусінь на кущі неподалік. Пес глухо погарчав на пташку: мовляв, я на чатах, начувайся.

Тоді несподівано на шляху з’явилося щось таке, що він аж стрепенувся і почав ловити запах, який долинав аж до садка. Петлястим шляхом сунула валка, гуркотіли й гриміли колеса, а на чолі цієї процесії йшло щось дуже дивне.

Тіммі не міг второпати, що це таке. Власне, то був великий слон. Тіммі чув його сильний незвичайний запах, котрий йому не сподобався. А ще він відчув запах мавп у клітках для транспортування і почув валування циркових собак у фургоні.

Він їм з викликом відповів: «ГАВ! ГАВ! ГАВ!»

Гучний гавкіт розбуркав усіх дітей.

– Цить, Тіммі! – роздратувалася Джорджа. – Нащо галасувати, коли ми дрімаємо?

– Гав! – сказав рішуче Тіммі й поторсав лапою хазяйку, щоб вона підвелась і подивилась.

Джорджа сіла. Одразу помітила процесію і закричала:

– Гей, друзі! Оно йде мандрівний цирк! Дивіться!

Усі вмить прокинулись і посідали. Дивилися згори на фургони, які посувалися поволі, прислухалися до виття тварин і валування собак.

– Оно слон тягне фургон, – сказала Енн. – Мабуть, він страшенно сильний.

– Спускаймося скоріш до брами, – мовив Дік.

Діти підвелися й гайнули садком у долину, оббігли будинок і встигли вибігти на під’їзну дорогу. Процесія саме минала браму.

Пістряве це було видовище. Фургони яскраво розфарбовані, ззовні чепурні. На вікнах – квітчасті фіранки. На передку фургона сидів його власник чи власниця і поганяв запряженого коня. Лише фургон на чолі валки тягнув слон.

– Здорово! – сказала Джорджа. – Хотіла б я бути циркачкою і цілий рік перебувати у мандрах. Мені таке життя до вподоби.

– Яка з тебе циркачка! – відрубав Дік. – Ти навіть колесом ходити не вмієш.

– А як це ходити колесом? – спитала Енн.

– Он, подивися, що робить отой хлопець, – сказав Дік. – Онде, бачиш?

І показав на хлопця, який перекидався з рук на ноги й з ніг на руки, наче колесо. Здавалося, це дуже просто, але Дік знав, що це не так.

– Це називається «ходити колесом»? – захоплено перепитала Енн. – Я теж хотіла б навчитися!

Усміхнений хлопець підійшов до них. За ним бігли два його тер’єри. Тіммі загарчав, і Джорджа стримала його за нашийник.

– Не підходьте надто близько! – гукнула вона. – Тіммі ще з вами не познайомився.

– Та ми його не чіпаємо, – сказав хлопець і знов усміхнувся. Він був патлатий і мав неприємне веснянкувате обличчя. – Я не дозволю моїм собачкам з’їсти вашого пса.

«Далеко куцому до зайця», – хотіла було обуритися Джорджа, але натомість розреготалася.

Обидва тер’єри трималися біля ніг хлопця. Він клацнув, і вони схопилися на задні лапки й подріботіли за ним.

– Це ж циркові собачки! – вигукнула Енн. – Вони ваші?

– Так, мої обоє, – відповів хлопець. – Це – Баркер, а це – Ґровлер. Вони потрапили до мене іще цуценятами… мої розумнички.

– Гав! – сказав Тіммі. Йому гидко було дивитися на те, що собаки так дивно ходять.

– А де відбудеться ваша наступна вистава? – зацікавилася Джорджа. – Ми хотіли б подивитися.