Інід Блайтон - П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– У нас наразі відпустка. За тими пагорбами є блакитне озеро. Нам дозволили там таборувати разом з тваринами; там пуща, і ми нікому не станемо на заваді.

– Чудово, – сказав Дік. – А який фургон твій?

– Ось цей, що під’їздить, – сказав хлопчина і показав на яскраву синьо-жовту хуру з червоними колесами. – Я живу з дядьком, він у нас головний клоун. Ото він візникує.

Діти подивилися на головного клоуна і вирішили, що ніколи не подумали б, ніби він артист цирку: брудні сірі фланелеві штани, брудна червона сорочка, брудний комір.

Хіба міг такий чоловік жартувати чи втнути щось смішне? Він радше був схожий на злу людину, думали діти, а ще так люто кривився, смокчучи стару люльку, аж Енн злякалася. Він і не поглянув на дітей, а лише різко гукнув хлопцеві:

– Ноббі, не барись! Лізь у фургон і запар мені чаю.

Хлопець Ноббі підморгнув дітям і побіг до фургона. Було зрозуміло, що дядько Ден тримає хлопця в шорах. Ноббі ще визирнув з найближчого фургона у віконце:

– Вибачте, що не можу запросити вас на чай! – гукнув він. – І собаку. Баркер і Ґровлер ще з ним не спізналися.

Фургон поїхав далі, забираючи із собою сердитого клоуна й усміхненого хлопця. Діти дивилися, як валка їде повз них… це був чималий цирк. Клітка з мавпами, у кутку спав сидячи шимпанзе, кілька струнких і лискучих коней, платформа з помостом, лавами і шатром, житлові фургони для циркачів, сила-силенна цікавих людей, які сиділи на приступцях своїх хур або йшли поруч із ними, щоб розім’ятись.

Нарешті процесія проїхала, і діти повернулися на осоння у садку. Вони щойно присіли, як Джорджа проголосила:

– Я знаю, що ми робитимемо на канікулах! Заорендуємо фургон і поїдемо на ньому самі. Згода? Ну ж бо, згода?

Діти витріщилися на збуджене розчервоніле обличчя Джорджі. Дік тарабанив по землі.

– Прекрасна ідея! Чом це раніше нам на думку не спало!

– Атож! У фургоні тільки ми! Невже таке може здійснитися? – сказала Енн, і очі їй заблищали.

– Ну, мушу сказати, що такої пригоди у нас досі не було, – зауважив Джуліан, міркуючи, наскільки це реально. – Було б класно вирушити в гори, до озера, про яке згадував хлопець. Ми могли б там покупатися, а може, ще й познайомитися з циркачами. Мене завжди цікавив цирк.

– Джуліане! Це іще краща ідея! – сказала Джорджа, радісно потираючи руки. – Мені Ноббі сподобався, а вам?

– Авжеж… – усі погодилися.

– А його дядько мені не сподобався, – мовив Дік. – Якийсь він неприємний. Та й, схоже, він ганяє Ноббі як солоного зайця.

– Джуліане, гадаєш, нас відпустять самих у фургоні? – не вгавала Енн. – Мені здається, що нічого подібного в нас досі не було.

– Ну, спитати можна, а там – подивимось, – кинув Джуліан. – Я вже достатньо дорослий, щоб доглянути за вами.

– Бач який, – пхекнула Джорджа. – Спасибоньки, мені твій догляд не потрібний. Мене цілком і Тіммі догляне. Закладаюсь, дорослі залюбки спекаються нас на пару тижнів. Вони завжди думають, що літні канікули в нас задовгі.

– А везтиме наш фургон Доббі, – озвалася раптом Енн, дивлячись на поле, де випасався слон, відганяючи мух довгим хвостом. – Доббі зрадіє! Гадаю, йому дуже самотньо, бо живе він у полі сам, і тільки зрідка його позичають люди.

– Звичайно, можна буде взяти Доббі, – сказав Дік. – Було б добре, але де взяти фургон? Їх не складно орендувати?

– Не знаю… – мовив Джуліан. – Я знав одного хлопця у школі… Діку, ти його пам’ятаєш, маленький такий хлопчина, Перрі… то він у кожні канікули подорожує з батьками у фургоні. Я достеменно знаю, що фургони вони винаймали. Я можу його розпитати, де саме.

– Наші батьки й самі знають, куди звернутися, – сказала Енн. – Дорослі про таке знають усе. Я хотіла б, аби це був великий просторий червоно-блакитний фургон, з невеличким димарем, з віконцями по обидва боки, а позаду – двері й сходинки…

Й усі, перебиваючи один одного, почали описувати свої мрії і зчинили такий галас, що навіть не помітили, як хтось підійшов і зупинився поруч, сміючись і слухаючи галасунів.

– Гав! – увічливо попередив Тім, слух і зір якого пильнували за довкіллям. Діти підвели голови.

– Привіт, мамуню, – сказав Джуліан. – Ти саме вчасно. Ми хочемо поділитися з тобою однією ідеєю.

Мати, усміхаючись, присіла поруч з дітьми:

– Що вас так захопило? Кажіть уже.