Інід Блайтон - П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– Матусю, тут така справа, – вихопилася Енн попереду інших. – Ми тут погодилися, що хотіли б на канікулах помандрувати самі у фургоні! Мамуню, це було б так цікаво!

– Самі? – засумнівалася мати. – Навіть і не знаю.

– Джуліан за нами догляне, – сказала Енн.

– І Тіммі теж, – додала Джорджа.

Тіммі на підтримку постукав хвостом по землі. Звичайно, догляне! Хіба він не робив це у попередні роки й не брав участі в їхніх пригодах?! Гуп, гуп, гуп.

– Я повинна обговорити це з вашим татом, – сказала мати. – Не журіться… я ж не можу такі справи поквапом вирішувати сама. Але, гадаю, він погодиться, бо в нього намічається невелика поїздка на північ, і він хотів би, щоб я поїхала з ним. Тож він може пристати на цю ідею з фургоном. Увечері я з ним побалакаю.

– І ще, неню, Доббі зможе везти фургон, – сказала Енн з палаючими очима. – Розумієш? І Доббі зрадіє, бо йому самому тут нудно.

– Подивимося, – сказала мати підводячись. – А тепер ходімо додому і вмийтеся. Час полуднувати. Енн, що з твоїм волоссям? Що ти робила?

У радісному очікуванні діти побігли додому вмиватися. Мати не сказала НІ. Вона навіть припускає, що це можливо. Боже, самим мандрувати з Доббі й Тіммі, у фургоні, самим готувати й прати… Просто пречудово.

Батько повернувся додому дуже пізно, на жаль, і дочекатися на рішенець вони не змогли. Усі, окрім Джуліана, вже полягали, та й він, коли вже вкладався, не міг ще нічого повідомити друзям.

Джуліан зазирнув до відпочивальні дівчат і сказав:

– Батько втомився, він зараз вечеряє. І мама не хоче діставати його розмовами, доки він не відпочине. Усе відкладається до завтра – наразі нам не пощастило.

Дівчатка тяжко зітхнули. Як можуть вони заснути, коли у голові витають солодкі думки про фургон, а в реальності не відомо, чи дозволять їм поїхати!

– Отакої! – сказала Джорджа. – Я тепер точно не засну. Злізь із ноги, Тіммі. Така спека, а тут ще ти.

Уранці на дітей чекала добра новина. Вони були цього разу дуже пунктуальні й з надією посідали за стіл, і Джуліан вичікувально дивився на матір. Вона усміхнулася до нього й мовила:

– Ми з татом усе обговорили, і він… він не заперечує проти ваших мандрів. Вам буде корисно пожити самостійно. Щоправда, вам знадобляться два фургони, а не один.

– Мамуню, але Доббі два фургони не до снаги, – сказала Енн.

– Ми орендуємо ще одного коня, мамо? – спитав Джуліан, а тоді – до батька: – Татуню, красно дякуємо за дозвіл. Це так класно!

– Супер! – додав Дік.

– Блискуче, – сказала Джорджа і збуджено почухала Тіму голову. – Коли рушаємо? Завтра?

– Звісно ні, – мовив Джуліан. – Треба ще орендувати фургони, позичити коня, спакуватися… багацько роботи.

– Їдьте наступного тижня, а я маму заберу з собою на північ, – сказав йому батько. – І нас це дуже влаштовує. Куховарці надамо відпустку. А ви щодня надсилатимете нам листівку, як вам ведеться й де ви перебуваєте.

– Неймовірно, – сказала Енн. – Мамуню, в мене на радощах апетит пропав.

– Ну, якщо ідея з фургоном так на тебе впливає, тобі ліпше буде лишитися вдома, – сказала мати.

Енн одразу почала похапцем їсти пшеничні подушечки, і апетит повернувся. Не йметься віри: два фургони, двоє коней, спати у двоповерхових ліжках, готувати їжу просто неба…

– Джуліане, ти розумієш, що вся відповідальність лягає на тебе? – зауважив батько. – Ти вже дорослий і маєш бути відповідальним. Усі муситимуть здаватися на твою волю.

– Добре, тату, – загордився Джуліан. – Усе буде гаразд.

– Тіммі теж порядкуватиме, – сказала Джорджа. – Він такий же відповідальний, як Джуліан.

– Гав! – сказав Тім, почувши своє ім’я, і загупав хвостом по підлозі.

– Ти – лапуня, Тіммі, – сказала Енн. – Я буду завжди тебе слухатися, і Джуліана теж.

– Дурненький, – сказав Дік і погладив Тіммі по голові. – Нас без тебе не відпустять. Ти наш найголовніший захисник.

– Безперечно, без Тіммі ніхто вам їхати не дозволив би, – сказала мати. – Коли він поруч, ми спокійні.

Усе це дуже бентежило. Після сніданку діти пішли обговорювати події.

– Я за те, щоб їхати фургоном у гори, про які казав хлопець, і де в долині озеро, й там таборувати, – запропонував Джуліан. – Та й товариство там буде цікаве. Ми зупинимось віддалік табору циркачів, бо їм може здатися, що чужі люди встромляють свого носа, але ми однаково зможемо побачити, як вигулюють слонів і школять собак.

– А ще ми потоваришуємо з Ноббі, – запалилася Енн. – Мені він сподобався. А від його дядька триматимемось подалі. І як лишень такий неприязний чоловік може працювати головним клоуном у цирку?