Інід Блайтон - П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– А де табір циркачів? – запитала Джорджа, коли всі жували сендвічі з шинкою і помідорами. – Щось я їх не бачу.

Діти подивилися уздовж берега, що тягнувся ген до обрію. Аж ось гострозора Джорджа помітила вдалині цівку диму.

– Табір, либонь, там у западині на передгір’ї, – сказала вона. – Мабуть, варто їхати туди, а потім – у гори поза табором.

– Згода, – кивнув Джуліан. – Ще встигнемо з Ноббі перемовитися, вибрати ще до вечора таборище та знайти ферму, щоб купити харчі. Ото Ноббі здивується, коли побачить нас.

Діти поприбирали за собою, запрягли коней і рушили до табору циркачів. Буде ще весело!

До табору дісталися швидко. Джорджа мала рацію: це була зручна западина на підгір’ї; тиха місцина, віддалік сільських жител, де тваринам було привільно і де можна було спокійно ними опікуватися.

Фургони розташували по колу. Де-не-де напнули намети. Великий слон стояв припнутий линвою до міцного дерева. Скрізь гасали собаки, а на широкому полі неподалік вигулювали кількох коней.

– Ось вони всі! – сказала збуджена Енн, вилізши на передок, щоб краще бачити. – Йой, а хіба шимпанзе не прив’язують? Ні, хтось втримує його за мотузку. А це не Ноббі з ним?

– Так, це він, – підтвердив Джуліан. – От як би й собі потримати ту мотузку із шимпанзе!

Фургони під’їздили дедалі ближче, і діти на все зачаровано видивлялись. У таку спеку людей майже не було: тільки Ноббі з шимпанзе та одна чи дві жінки щось розмішували в казанках над маленькими багаттями.

Помітивши на дорозі чужі фургони, собаки почали валувати. З намету вийшло двоє чоловіків і дивились на дорогу. Вони показували пальцями на фургони дітей і дуже дивувались.

Міцно тримаючи шимпанзе за лапу, зацікавлений галасом Ноббі пішов назустріч незнайомцям, і Джуліан з ним привітався:

– Привіт, Ноббі! Не сподівався нас тут побачити?

Почувши своє ім’я, Ноббі ошелешено зупинився. Спершу він не міг пригадати дітей. А тоді голосно закричав:

– Хай йому чорт, я ж вас бачив при дорозі! Що ви тут робите?

Тіммі грізно загарчав, і Джорджа крикнула Ноббі:

– Пес ніколи не бачив шимпанзе. Як гадаєш, вони зможуть подружитися?

– Не знаю, – засумнівався Ноббі. – Взагалі-то Понґо любить циркових собак. Але про всяк випадок стримуй свого пса, бо Понґо з’їсть його живцем. Шимпанзе надзвичайно сильні.

– А я зможу подружитися з Понґо? – спитала Джорджа. – Ми можемо з ним поручкатися, й Тіммі зрозуміє, що це мій друг, і заспокоїться. А Понґо схоче зі мною подружитися?

– Звичайно! – сказав Ноббі. – Він дуже приязний, еге ж, Понґо? Ану привітайся з юною леді.

Енн, одначе, побоювалася наблизитися до шимпанзе, на відміну від Джорджі. Джорджа підійшла до великої тварини й простягла руку. Шимпанзе ухопив її, підніс до своєї пички й удав, що покусює, щось приязно буркочучи. Джорджа розсміялася:

– Який він милий! Тіммі, це Понґо. Він – свій. Милий, гарний Понґо.

Вона поплескала шимпанзе по плечу, аби показати Тіммі, що Понґо їй подобається, і Понґо теж поплескав її по плечі, приязно усміхаючись. Потім Понґо погладив дівчину по голові й посмикав за кучерик.

Тіммі повихляв хвостом. Він досі сумнівався, що то за дивну істоту уподобала його хазяйка? Пес зробив крок у бік Понґо.

– Ну ж бо, Тіммі, привітайся з Понґо, – сказала Джорджа, – ось так, – і вона знову поручкалася з шимпанзе. Цього разу він не відпустив її руку, а продовжував трясти її вгору-вниз, ніби качав воду ручною помпою.

– Він не відпускає, – сказала Джорджа.

– Не вередуй, Понґо, – суворо наказав Ноббі. Понґо тут же відпустив руку Джорджі й закрив обличчя волохатою лапою, ніби йому було соромно. Але діти бачили, що він дивиться крізь пальці хитрими очима, які весело блищали.

– Він справжня мавпа! – розсміялася Джорджа.

– Ти помиляєшся – він людиноподібна мавпа! – зауважив Ноббі. – А ось і Тіммі, він хоче подружитися. Хай їм усячина, вони торкаються лапами!

Так і було. Тіммі, вирішивши, що Понґо – друг, згадав про гарні манери і подав праву лапу, як його вчили. Понґо схопив її та енергійно потряс. Потім він підійшов до Тіммі іззаду й потрусив йому хвіст. Тіммі не знав, що це все означає.

Діти зайшлися сміхом, а Тіммі міцно сів на хвіст. Потім знову підвівся, вихляючи ним, бо до нього підбігли Баркер і Ґровлер. Тіммі пригадав їх, а вони – його.