Павло Вежінов - Сліди залишаються

— Навіщо? — спитав похмуро Пешо.

— Тому що нехороше з нею, зрозумій, нехороше!

— Тоді навіщо ти її пов’язала?

— Це мама…

— Якщо вона її пов’язала, то нехай вона і розв’яже…

Але мати Юлії була в залі, саме їй належав зелений капелюх з пір’ям.

— Прошу тебе, Пешо, дуже прошу! — майже злякано вигукнула Юлія.

— Спізнимося! — сердито сказав Пешо.
 — Це ж одна мить…

Зрозумівши, що від неї не відчепитись, Пешо швидко розв’язав стрічку. Юлія полегшено зітхнула, з вдячністю глянула на свого товариша.

— Не стирчить волосся на голові? — спитала вона стурбовано.

Та Пешо тільки махнув нетерпляче рукою і поспішив наздогнати усіх інших. Юлія гарячково послинила пальці і почала пригладжувати віничок, що стирчав на голові. Люди поперед неї вже піднімалися по вузеньких східцях на сцену. Залунали гучні оплески. Притиснувши долонею неслухняне волосся, Юлія побігла по східцях.

Урочиста частина тривала недовго. Після піонерського церемоніалу і рапортів надали слово помічникові міністра. Він вийшов на трибуну, оглянув весь зал і посміхнувся — такими хорошими, близькими серцю і радісними здалися йому сотні чистих і світлих піонерських облич, сотні уважних очей, сотні випраних, дбайливо випрасуваних білих сорочок. Помічник міністра помовчав ще трохи і почав не зовсім так, як збирався:

— Схвильований виходжу я перед вами, дорогі піонери, дорогі діти нашої рідної вітчизни!… Та інакше і не може бути — щаслива подія зібрала нас тут, у цьому залі. Ваші товариші, ваші близькі друзі, перед якими, я вірю, ви всі нічим не поступитесь, зробили велику справу, 1 ми всі ними дуже пишаємося… Вони допомогли народній владі в боротьбі з її найлютішими ворогами і виявили не тільки героїзм, але й високу свідомість, винахідливість і спритність.

В залі розляглися тривалі оплески. Герої торжества, ще; кілька хвилин тому бліді й збентежені, почали червоніти, опускаючи схвильовані очі. Помічник міністра продовжував свою промову. Він висловив велику вдячність органів Міністерства внутрішніх справ маленьким героям і під загальні оплески оголосив, що їм будуть піднесені подарунки — книги. Тут він подумав трохи і заговорив щирим, теплим тоном:

— Можливо, багато хто здивується, що найбільшу похвалу дістає Юлія… Ви всі тут знаєте до найменших деталів цю історію і добре розумієте, що, звичайно, ваш товариш Пешо Андреєв стояв у центрі всієї діяльності групи і що він був, так би мовити, серцем і рушійною силою усієї справи… Коли його схопили диверсанти, він виявив героїзм, і ми за це ним пишаємося… Але Андреєв в той же час припустився і однієї великої слабкості. А це важкувато простити хорошому і свідомому піонерові. Він виявив неповагу до товаришів і дозволив собі дії, які суперечили ухваленому товаришами рішенню… Цим він не тільки ускладнив переслідування бандитів, але, що ще важливіше, — поставив під дуже серйозний риск своє життя… Для нас це має величезне значення… Ми завжди будемо мати потребу в вашій допомозі, в допомозі і сприянні всіх громадян, але в тому випадку, коли питання стосується вас, піонерів, то ми ні в якому разі не хочемо такої допомоги, яка ставила б під загрозу ваше життя чи вашу безпеку. Це треба дуже добре запам’ятати. Народна влада вже достатньо сильна, вона має всілякі способи подолати своїх ворогів. І тому ніколи не дозволить собі ризикувати безпекою чи життям своїх маленьких громадян…

Після помічника міністра слово надали Пешо. Він старанно написав свій виступ, та коли говорив, дуже рідко заглядав до записів. Хвилювання його вгамувалось, голос його звучав упевнено і твердо, темні очі дивилися спокійно просто перед собою. Він подякував від імені всіх своїх товаришів за велике піклування про них з боку народної влади і урочисто обіцяв, що всі вони і далі самовіддано служитимуть народові, зразково виконуючи свої піонерські обов’язки і в школі, і поза школою…

— А щодо Юлії, — закінчив він, — я вважаю, вона справді показала себе найдостойнішою серед нас усіх — це я визнаю тут, при всіх, від усього серця і перед усіма хочу попросити пробачення, що колись зневажав її тільки за те, що вона дівчинка, а від дівчинки, думав я, нічого не можна й сподіватися… Я справді зробим дуже грубу помилку, не виконавши рішення колективу… Зараз я це добре розумію… А коли так, то для мене найбільшою і справжньою похвалою є те, що товариші щиросердо простили мені і знову вважають мене своїм вірним другом, як вважали і раніш… Вище від цієї нагороди не може бути…