Павло Вежінов - Сліди залишаються

— Не з місця, стрілятиму!

Шофер завмер на місці. Становище його зараз було зовсім невигідним, він не міг ворухнутися, а не тільки обернутися і стріляти.

— Зупини машину! — тим самим тоном наказав полковник.

Шофер натиснув на гальмування, машина зупинилась на пустинному, темному, безлюдному шосе. Лише фари, які все ще горіли, освітлювали край лісочка, що тихенько шелестів молодим листям.

— Руки вгору!

Шофер повільно й неохоче підніс руки.

— Вище! Лише один найменший рух, і я стрілятиму!

Шофер завмер в незручній позі. На мить полковник побачив у дзеркалі його сполотніле обличчя.

— Пешо! — звернувся Філіпов до хлопця. — Вийди з машини, але не зачиняй дверей! Підійди до шофера, засунь руку в праву кишеню пальта і вийми звідти пістолет! Обережно, не натисни курок.

Пешо, який з безмовним захопленням спостерігав усю сцену, швидко вискочив з машини і, відчинивши передні дверцята, наблизився до шофера. Засунувши руки в кишеню диверсанта, він одразу намацав холодне дуло пістолета.

— Дай мені пістолет! — сказав полковник і вперше посміхнувся. — Так, дуже добре!

Тепер полковник Філіпов тримав в руках два пістолети. Він звелів шоферу вийти з машини і знову наказав Пешо пильно обшукати його. Іншої зброї у нього не було.

— Сідай за руль! — наказав знову полковник. — Пешо, сідай і ти!

Шофер мовчки сів на своє місце.

— Слухай тепер, дружище, що я тобі накажу! — почав полковник уже зовсім спокійним, навіть лагідним голосом. — По-перше, ти заведеш мотор і поїдеш далі. По-друге, ти не розвиватимеш швидкість більше як двадцять кілометрів на годину. По-третє, нікуди не звертатимеш! По-четверте, зупинишся перед управлінням, візьмеш мій чемодан і йтимеш попереду мене на два кроки до кабінету директора. Все це ти зробиш так, наче між нами нічого не сталося. Якщо ж спробуєш зробити щось не так, сам будеш винуватий, ми не будемо гратися з тобою! Все ясно?

— Ясно! — відповів хрипким голосом шофер.

— Гайда, рушай!

Машина поволі рушила, цього разу зі швидкістю воза. Щоб забезпечити себе від якоїсь несподіванки, полковник засвітив лампочку в кабіні. Деякий час усі їхали мовчки, далі полковник спитав:

— Ти пізнаєш мене? Знаєш, хто я?

— Не знаю, — сказав глухо шофер.

— Брешеш, ти дуже добре мене знаєш… Я — полковник Філіпов… Моє прізвище тобі відоме?

— Не знаю я вас! — після короткого мовчання повторив шофер.

— Брехнею, дружище, далеко не заїдеш! — суворо сказав полковник. — Навіщо ти переклав пістолет із задньої кишені штанів до кишені пальта?

— Він був у кишені пальта…

— Отже, ти ще робиш мене Сліпим! Ну, добре, з навіщо шановному шоферові потрібний в кишені пальта заряджений пістолет із спущеним запобіжником?

— Шляхи тут небезпечні, — відповів глухо шофер.

— Вірно, небезпечні! — посміхнувся полковник Філіпов. — Іноді і на таких занедбаних шляхах можна зустрітись з офіцерами Державної безпеки.

Шофер нічого не відповів.

— Брехня твоя не відзначається оригінальністю! — сказав полковник. — Ти брешеш найбезглуздішим способом.

— Я нічого не брешу і нічого не знаю! — відповів шофер.

— Кажуть — на злодієві шапка горить! Ти все знаєш і все розкажеш! Зрозуміло, це буде тобі на користь, полегшить твою долю. Адже тобі не загрожує такий вирок, який загрожує Владо Попову, наприклад, або Петру Заякову! Доки ми будемо їхати, ти добре поміркуй!

Полковник виразно бачив у дзеркальці як шофер здригнувся, як очі його зненацька розширились. І вже за хвилину Філіпов майже пошкодував, що розпочав цю розмову. По дорозі назустріч їм ішла автомашина з сильними фарами. Вона вже сигналізувала для роз їзду. Неприємний дрож пройшов по тілі полковника. А що, коли шофер вріжеться машиною у вантажну машину? При такій страшній небезпеці для нього це буде все-таки якимось виходом — або смерть усім, або, якщо він залишиться живим, — порятунок! Фари все наближались, полковникові вже здавалося, що машини обов’язково вдаряться одна об одну. Хотілося гукнути — обережно! — але він стиснув губи. Навіщо самому нагадувати?

Шофер, одначе, був зовсім далекий від подібної думки. Приголомшений несподіваним ходом подій і смертельно наляканий, він благополучно довів машину до великого, освітленого електрикою будинку управління. Як і було йому наказано, шофер вийшов з машини, взяв чемодан полковника і, не озираючись, пішов, похнюпившись, по сходах. Полковник Філіпов, який ні на мить не випускав його з очей, вже передчував — ні, знав напевне, що шофер заговорить. У супроводі Пешо він пішов за шофером, і, коли вони піднялися на другий поверх, шофер зупинився перед широкими білими дверима з написом: «Головний директор».