Павло Вежінов - Сліди залишаються

— Тут! — сказав він глухо.

— Добре! Постукай і заходь.

Шофер покірно виконав наказ. Увійшовши до широкого, зручно обладнаного кабінету, полковник Філіпов одразу побачив людей, які були там. За письмовим столом сидів із втомленим обличчям директор копалень Стефан Бобев, а в одному з бокових крісел, одягнений в цивільне, сидів начальник охорони копалень лейтенант Наумов. Побачивши своїх гостей, директор посміхнувся і підвівся, а лейтенант, попереджений про приїзд полковника Філіпова, навіть не поворухнувся з місця.

— Наумов! — сказав полковник. — Є в тебе наручники?

Офіцер здригнувся.

— Знайдуться, товаришу… — він не закінчив, а лише подумав, — полковник.

— Добре, Наумов, одягни їх на цього вашого приятеля. Йому, певно, так буде зручніше, та й ми почуватимемо себе спокійніше.

Якусь мить полковник з задоволенням дивився на здивовані обличчя обох чоловіків.

— Давай, давай швидше!

Шофер, уже зовсім зламаний, не сподіваючись більше ні на що, покірно простягнув руки.

Незабаром почався допит.

— Слухай уважно, — сказав полковник. — Я знаю, що диверсійна група, яка переховувалась у квартирі інженера Дончева, зараз перебуває тут, в робітничому селищі копалень або десь поблизу. Я знаю, що двадцять шостого вночі ти вивіз її з квартири інженера і другого дня доставив сюди на службовій машині. Тепер мене насамперед цікавить — де переховуються диверсанти? Де їхня квартира? Ти це знаєш, і я чекаю від тебе відповіді!

На обличчі шофера відбилося вагання, він мовчав.

— Я чекаю! — повторив твердо полковник Філіпов.

— Пане полковник, ви… ви повинні обіцяти мені, ви повинні дати мені слово честі, що це… полегшить мою долю…

— Я не суд і особисто не можу тобі нічого обіцяти! — сказав суворо полковник. — Але на це, безперечно, зважатимуть. Ми не звірі, як ви, нам чужі злоба і помста!… Для нас головне — не мати ворогів, які підривають мирне життя нашої країни!… Коли ти даси нам підставу вважати, що виправишся, суд залишить тобі життя, щоб ти міг спокутувати свою провину і стати чесною людиною… Коли-небудь ти знову будеш вільним, і те життя, яке вів досі, здасться тобі тяжким і страшним кошмаром! Коли-небудь ти будеш соромитись, що так уперто намагався шкодити своїй батьківщині!

Шофер мовчав.

— Добре, я говоритиму! — сказав він раптом, і обличчя його потемніло від припливу крові. — Я скажу все, що знаю… Гра все одно програна, немає смислу її тепер обстоювати…

— Де вони переховуються? — наполягав полковник.

— Тут, у селищі… в квартирі зубного лікаря.

— Зубного лікаря? — вигукнув директор. — Цього не може бути!

Шофер подивився на нього з прихованим презирством.

— Вони у зубного лікаря! — мляво повторив він.

— Всі п’ятеро, чи Тороманови залишились у Софії?

— Тільки троє… Ви знаєте прізвища двох, а третій і мені невідомий… Тороманови, звичайно, залишились у Софії, і|рни тут лише заважатимуть…

— Зброя є?

— Так, є автомати і кілька гранат…

— А вибухові речовини? Шофер знову зблід.

— Вибухові речовини знаходяться в складі номер вісім…

— Під землею! — вигукнув лейтенант Наумов і машинально витер піт, що виступив на лобі.

Полковник Філіпов суворо подивився на нього.

— Прошу, не перебивайтеї Хто охороняє вибухівку?

— Ніхто не охороняє, — глухо відповів шофер. — Сама себе охороняє. Завідуючий складом знає, що там знаходяться частини від компресорів.

— Чому там вивантажена вибухівка?

— Знаєте, чому! — відповів шофер, облизуючи пересохлі губи.

— Я знаю добре, але ти також повинен знати це!

— Група мала висадити в повітря копальні разом з найважливішим технічним обладнанням…

— …і з людьми…

— Так, і з людьми…

— На коли намічався вибух?

— Термін ще точно не був визначений… Ми шукали можливості одному чи двом з групи пробратися всередину під виглядом робітників… Але це виявилось нелегкою справою, просто… неможливою…

— А чому ви відмовились від ідеї влаштувати Тороманова у копальні на посаду інженера?

Шофер збентежено подивився на полковника.

— Зрозуміли, що його не приймуть… Тут пильність посилена, це просто неможливо…

— Виявляється, що не так уже посилена! — сказав полковник. — Коли ви змогли внести вибухівку, виходить, що саме пильності тут і бракує.

Лейтенант Наумов почервонів.

— Вибухівка одне, а люди — зовсім інше! — відповів шофер.

— Хто має право вступати в контакт з групою, яка зараз переховується у зубного лікаря?