Павло Вежінов - Сліди залишаються

Герої були відсутні! їх не можна було побачити ніде в залі!

І справді, мало хто знав, що вони ту,т — в маленькій кімнатці, що містилась десь за сценою і служила гардеробом.

Зовнішній вигляд їх не провіщав нічого доброго — всі вони були надзвичайно бліді, збентежені і налякані. Навіть Пешо, який і в найскрутнішому становищі умів здаватися байдужим і спокійним, зараз наче втратив самовладання; він стояв, принишклий, поруч батька і не зводив очей з емальованої кокарди кашкета, залишеного полковником Філіповим на одному з столиків. Коста, в новісінькому піонерському галстуку і нових домотканих штанях — ні коротких, ні довгих — сидів у кутку, іноді ковтав повітря і марно шукав підтримки, дивлячись на своїх друзів. Веселий, Бебо, Чарлі та інші — всі вони сиділи в кімнатці, немов на голках, і чекали з завмираючими серцями, коли їм скажуть: «Ну, ідіть!»

Лише Юлія була спокійна і весела, хоч і вона мала свій немаловажний клопіт. Рано-вранці занадто дбайлива мати Юлії прикрасила їй голову великою синьою шовковою стрічкою. Ще тоді Юлія відчувала недоречність цієї прикраси, спробувала заперечити, але даремно. Зараз стрічка, здавалось, муляла і пекла голову. Всі піонерки прийшли на урочистий збір у звичайній своїй формі без будь-яких стрічок чи цяцьок, — та так воно і повинно бути, адже справа дійсно була серйозна і важлива! Скинути непомітно стрічку? Але ж тоді волосся стирчатиме на голові віничком, а це смішно і вже зовсім не пасує до торжества.

Однак чому зволікають? Це незабаром з’ясувалося — чекають важливого начальника з Міністерства внутрішніх справ — він має виступити з промовою і вручити нагороди. Юлія дізналась, що це помічник міністра. Вона уявила собі, що це висока людина в захисному кітелі, з посивілим волоссям і довгастим серйозним обличчям. Погляд, звичайно, трохи суворий і проникливий, хода важка, голос розмірений і поважний. Ох, нелегко буде з такою великою особою! А що як він суворо і докірливо подивиться на її стрічку? Хіба обманути його? О, ні, ні-ні в якому разі! Як може піонерка обманювати, та ще й в такий урочистий день? Щоб підбадьоритися, вона глянула на своїх друзів, але, помітивши, які вони всі збентежені і принишклі, тихо зітхнула. Полковник Філіпов помітив це зітхання, ласкаво посміхнувся, по-приятельському підморгнувши їй. На серці Юлії враз стало легше. Якщо полковник тут — нічого немає страшного, він такий добрий і надійний товариш, що на нього можна завжди, саме завжди і в усіх випадках покластися. Через якийсь час в коридорчику почулися швидкі кроки, двері трохи відчинилися, і в невелику щілину просунулась посивіла голова дідуся-сторожа.

— Іде помічник міністра! — урочисто промовив він.

Юлія підвелася і почала чекати, затамувавши подих, але зовнішньо зовсім спокійна. Дорослі ж люди в кімнатці, очевидно, ані скільки не злякались, вони навіть так само сиділи на своїх місцях. Двері знову відчинилися, в кімнатку зайшло троє людей. Один з них, якого інших двоє ввічливо пропустили вперед, був молодий, невисокий на зріст, з швидкими веселими очима і жартівливою посмішкою. Костюм На ньому був звичайний, сірий, в руках він тримав такий самий сірий кашкет, з кишені плаща стирчала акуратно згорнута газета. Полковник Філіпов підвівся з стільця і перший привітав гостя.

— Трохи спізнилися, — сказав він з ледве помітним докором в голосі.

Помічник міністра поклав обидві руки собі на груди.

— Прошу пробачення! — сказав він з щирим жалем. — Сталася непередбачена службова затримка.

Його познайомили з маленькими героями торжества. Коли дійшла черга до Юлії, помічник міністра посміхнувся, дивлячись на неї, і по-батьківському поплескав її по щоці.

— Дивись, яка маленька красуня! — сказа він, майже здивований.

Далі, подивившись трохи на дівчинку, серйозно додав:

— І моїй доньці подарували таку гарну стрічку, та ми не знаємо, як її пов’язати…

— Та це ж дуже просто! — із запалом почала Юлія.

— Не так просто! — перебив її, посміхаючись, помічник міністра. — Річ у тому, що в неї немає волосся…

— Немає? Волосся? — жахнулась Юлія.

— Тобто є, але дуже маленьке… їй тільки шість місяців…

У кімнаті засміялися. Полковник Філіпов сказав:

— Якщо всі готові, будемо йти. Нас чекають!…

Всі рушили — дорослі спокійно, про щось перемовляючись між собою, а діти — із стиснутими серцями. І раптом Юлію, яка досі поводилась краще за всіх, охопила паніка.

— Пешо! — вигукнула вона, дивлячись на нього зляканими очима. — Пешо, прошу тебе, розв’яжи мені стрічку.