Всеволод Нестайко - «Барабашка» ховається під землею

Видно крізь прорізи, що глечик порожній — виблискують полив’яні стінки. А на грудях миска — наче щит. І в одній руці граблі — наче спис. А в другій — сокира. Зустрічний уже зовсім наблизився. Женя бачить, як він судорожно вчепився двома руками за поручні ескалатора. Мабуть, чи не вперше потрапив у метро. Ой! Так це ж у нього чотири руки! Рукатий!

Він уже проминув Женю. Женя здивовано обертається. І раптом бачить, що позад Рукатого сидить на східчику ескалатора баба Секлета і хихикає в кулачок. І на грудях у баби табличка, на якій написано: «Надежда Кринична». «То он воно що! Баба Секлета і є Надежда Кринична. І зовсім вона не вмирала. І все це вигадала, підстроїла, щоб розіграти. Дотепниця баба, жартівниця».

— Я ж казала! — чує Женя бабин голос. І прокидається.

Вони з Вітасиком спали на веранді. Двері розчинені. Женя бачить, що посеред двору стоять тато, дідусь і баба Секлета. Тато й дідусь розгублені, тримають у руках розкриті сумки.

— Я ж казала! Рукатий! А ви не вірили! — баба Секлета торжествуюче зблискує очима.

Вітасик уже теж прокинувся. Вони з Женею підхоплюються, вискакують надвір.

— Нічого не розумію! — кривиться тато. — Уся ковбаса зникла. І сир, і яєчка, і огірки. І цибуля…

— Тільки консерви лишилися, — похитав головою дідусь.

— І то тільки в залізних банках. А компот абрикосовий у скляній зник, — сказав тато.

— Видно, у Рукатого нема консервного ножа, — усміхнувся дідусь.

— Я в містику не вірю. Хтось у льох заліз і забрав, — тато впевненим рухом поправив на носі окуляри.

— Але не через вхід! — так само впевнено сказав дідусь. — Я спав під грушею біля льоху. А ви ж знаєте, який у мене сторожкий сон. Я й так кілька разів уночі прокидався. Один раз кицька на розкладушку скочила, двічі десь собака гавкнув, а то кури крізь сон засокоріли… Я б почув. Тим більше і замок так скреготить, і двері…

— Значить, є якийсь інший хід, — сказав тато.

— Де? — спитала баба Секлета. — Покажіть мені. Щоб і я знала.

Півгодини, а то й більше лазив тато у погребі, шукаючи іншого ходу. Виліз похмурий, зніяковілий, геть перемазаний землею. Не знайшов.

— Може, «барабашка», — сказав Вітасик. — По телевізору недавно знову показували…

— Точно! — підтвердив Женя.

— Ну, нічого. Де наше не пропадало! — махнув рукою дідусь. — Хто б не взяв — чи «барабашка», чи Рукатий, чи Надежда Кринична — хай їм смакує. Раз узяв, — значить, голодний. А голодному гріх жаліти.

— Правду кажете, — закивала баба Секлета.

— Але все-таки цікаво, — почухав потилицю тато. — І я цього так не залишу. Не люблю бути дурнем. Не люблю, коли чогось не розумію.

Тато Васіль був із характером. Як уже казано, він любив «вирішувати питання». І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.

У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.

— Пробачте, що турбую, — почав капітан Горбатюк. — Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук’яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.

— Зникнення? — перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.

— Так. Кілька днів тому. Лук’яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.

— А… а при чому тут я? — почервонів Вася.

— Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук’яненком, я хотів би…

— Що?

— Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв’язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук’яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше.

В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк.

— Я… я нічого не знаю… Я…

— Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук’яненко приховував від вас своє минуле.

— Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я…

— А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто «зав’язує».