Всеволод Нестайко - «Барабашка» ховається під землею

— Скажіть, будь ласка, а гроші?.. Як вона взагалі ставиться до грошей?

— Ну — як… Нормально. Як усі люди. То раніше вважалося, що треба обов’язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… — він знову спохопився. — Але вона… вона порядна дівчина. Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!

— А ви — як ставитеся до грошей?

— Так само! — очі в нього враз стали холодними. — Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.

— Ну, а Жора… Лук’яненко? Він-то напевне любить гроші? Торгаш.

— Торгаш, — зціпивши зуби, повторив Заярнюк.

— Він гроші любить?

— Авжеж. Де ви бачили торгаша, який не любив би грошей.

— А він міг би віддати свої гроші іншій людині?

— Тобто?

— Ну… написати доручення на свої капітали на чиєсь ім’я?

— Та ви що? Цього навіть я не зробив би.

— Отже, не вартий він доброго слова?

— Ви хочете, щоб я його хвалив?

— Та ні… Ви, мабуть, знаєте про нього чимало такого, що підтверджує вашу негативну думку.

Заярнюк насторожився:

— Що ви хочете сказати?

— Те, що сказав. Я б на вашому місці намагався боротися за своє кохання. І бачачи, з якою недостойною людиною хоче зв’язати свою долю, спробував би відкрити їй очі на нього. У спортивних колах у вас великі зв’язки. Лук’яненко теж займався спортом. Є спільні знайомі. Не думаю, щоб ви не цікавилися, що за один цей Жора.

— А це що — злочин?

— Ні. Все цілком природно, психологічно вмотивовано, зрозуміло… Я був би вдячний вам, якби ви поділилися своєю інформацією про Лук’яненка. Для нас це дуже важливо.

Капітан побачив, що Заярнюк відчув полегкість. Навіть усміхнувся:

— Не думаю, щоб я міг би розповісти вам щось таке, що дуже б вас зацікавило. Слизький тип цей Жора. Був здібним боксером. Тренер покладав на нього великі надії. Думав зробити з нього чемпіона. А він наплював йому в душу, кинув спорт, зайнявся комерцією. Це порядно по-вашому?

— А з ким він товаришував, коли займався спортом?

— У тому-то й справа, що мені про нього говорив кращий його друг Вася Забарило, який тепер аж тремтить, коли згадує його.

— А що ж таке?

— Бо він його зрадив. А що може бути огидніше за друга-зрадника!

— В чому полягала та зрада, ви не знаєте?

— Жора його вдарив, послав у нокаут, у ресторані, при всіх.

— За що?

— Хотів похизуватися. Перед дівчатами. Там була одна балерина, яка їм обом подобалася. Таке не прощають.

— А Вася Забарило теж займався боксом?

— Тепер майстер спорту. Вони дружили три роки. На зборах, на змаганнях завжди мешкали в одній кімнаті. Я ж кажу — Вася був його найкращим другом. Якщо найкращий друг каже, що він покидьок, — можна не сумніватися.

— А ви Васю добре знаєте?

— Ну, не так щоб дуже, але…

— Що він за один?

— Нормальний… Нормальний хлопець. Справжній спортсмен. В бою азартний, вольовий, завжди прагне до перемоги…

— Поразки переживає? — запитав капітан Горбатюк.

— Хто не переживає поразок?

— Отже, той нокаут міг залишити в його душі бажання реваншу?

— Що? Ви гадаєте… Ні-і! Вася не такий, щоб… Ні-і!

— Ну, ви ж його знаєте не так щоб дуже… Гарантувати не можете?

— Гарантувати, звичайно, але…

— Ви мені про всяк випадок координати Забарила дайте, будь ласка.

— Тільки ви ж йому не кажіть, що я… А то ще подумає…

— Не хвилюйтесь.

Та Заярнюк і не хвилювався. Настрій у нього вочевидь покращав.

Коли вони прощалися, капітан довго дивився йому вслід.

Заярнюк ішов упевненою, пружною ходою, виграючи кожним м’язом свого чудового атлетичного тіла, — взірець чоловічої краси і сили.

«А душа — горбата, — подумав Степан Іванович. — І, звичайно, мстива. А мотиви для помсти були. І в майстра спорту Забарила теж були. Чи не об’єдналися ці мотиви? Версія потребує пильної уваги».

Жені Киселю наснився сон. Наче стоїть він на городі баби Секлети. Місячна, світла ніч. Мерехтять на небі зірки, чогось різноколірні, як лампочки на новорічній ялинці. Просто перед ним погребня бабиного льоху. Але чогось величезна-величезна. І двері скляні. І крізь них видно ескалатор, що рухається вниз. Женя йде прямо туди, стає на ескалатор і починає спускатися. Ескалатор безлюдний. Жодної душі. Аж от далеко внизу, на сусідньому ескалаторі, що сунеться вгору, хтось з’явився. «Рукатий!» — одразу вирішує Женя.

Зустрічний наближається, наближається, й от Женя вже бачить дивовижну постать. На голові глечик із прорізами для очей — немов лицарський шолом. І прорізи ті світяться. І нема там ніяких очей. І голови нема.