Всеволод Нестайко - «Барабашка» ховається під землею

— Як же їй хотілося продовжити своє дорогоцінне життя! — вигукнув Женин дідусь.

— Вона страшенно побивалася, коли її везли у тюрму, — сказав капітан. — Так плакала, що мені навіть стало її шкода…

— Але мені здається, стародавні слов’яни все-таки мали рацію, — сказав професор. — То напій праведників. І справедливо, що будь-кому боги не дозволяють його давати… То вам не «кола». У масі своїй люди поки що не заслужили суріки. Хай вона лишається таємницею «Велесової книги»…

— Тс-с-с! — приклав Женя палець до губів. — Чуєш?

Вітасик перестав дихати, прислухаючись.

— Ага! — ледь чутно прошепотів. — Ходить!

Вони принишкли біля отих грат-дверей під землею, звідки починався хід у лабіринт підземних печер монастиря.

На дверях висіли три міцні замки різного розміру — великий, більший і найбільший їх власноручно повісив професор Барабаш, який днями мав розпочати офіційне дослідження монастирського підземелля, для чого була створена чимала комісія з учених-археологів і представників місцевих рад.

— Ходить! — впевнено повторив Вітасик.

Чи справді вони чули ті кроки у глибині підземного коридору, чи розбурхана їхня фантазія виказувала бажане за дійсне — хтозна.

— Невже не помилявся Жора Лук’яненко? Невже справді хтось там є? — прошепотів Женя.

— А що? Якийсь ченець, якого залишили стерегти монастирські скарби.

— І живе під землею сімдесят з гаком років?

— А що? Славний кошовий отаман Петро Калнишевський понад чверть століття просидів на Соловках у ямі під землею, а прожив сто тринадцять років. Без суріки.

— Його хоч годували. А цей як?

— Може, там такий склад, що хто його зна… А може, десь за багато кілометрів від села є потаємний вихід, і він час від часу поповнює запаси.

— Ти думаєш, що це звичайна людина?

— Думаю, що ні. Думаю, він володіє якимось надзвичайним екстрасенсорним даром. Інакше як пояснити появу отого кухлика з диким медом?..

Це було нове диво.

Вчора увечері баба Секлета, подоївши корову, понесла ставити молоко у льох і виявила на долівці дерев’яний кухлик із диким медом. Кухлик був старовинний, із різьбленим орнаментом якогось твердого темного дерева (може, навіть мореного дуба). А мед свіжий, запашний. Баба клялася, що в неї такого кухлика ніколи не було.

— Дребедєнь! — сміявся наступного ранку Андрій. — Вигадує баба. Щоб вам було цікаво… Набридло їй у самоті жити. Рада, що ви тут крутитеся. Ви не знаєте тої баби… Її кухлик, я певен.

Але хлопці Андрія не підтримали. Вони повірили бабі Секлеті. Легше всього сказати: «Дребедєнь», — і викинути з голови, не думати.

Баба так щиро дивувалася, так здвигала плечима:

— Ти диви! Знову Рукатий. То забирав, а тепер дає…

Вона наче забула, що забирав Жора Лук’яненко, а не Рукатий.

Та проникнення у льох із підземелля тепер виключалося: пролам був надійно замурований. Закидали землею хід і замуровували той-таки Андрій разом із татом.

Ні! То не була містифікація баби Секлети. Хлопці були певні.

— За день-два нагряне ота комісія, почнуться розкопки, дослідження… І він змушений буде зникнути, — з сумом сказав Женя.

— Ага… Шкода… — погодився Вітасик.

— Ти знаєш, я гадаю, що вони нічого не знайдуть.

— Я тільки-но хотів це саме сказати. Мені теж так здається.

— А все-таки добре було б знати рецепт тієї суріки.

— Але як стати праведником? Це ж і на уроках не побалакай, не прогуляй, не підкажи, не побийся, двійку не схопи…

— Важко, — зітхнув Женя.

— Тс-с-с! — тепер уже Вітасик приклав палець до губів. Вони затамували подих, прислухаючись.

Чулися чиїсь кроки.

У підземеллі хтось ходив…

Нівелір — геодезичний інструмент для визначення різниці висот двох будь-яких точок земної поверхні (прим. ред.).