Ю Несбьо - Спаситель

– Слухаю, – озвався сонний теплий голос.

– Це знов я.

– Тату?

Тату? Харрі зітхнув, відчуваючи, що зашарівся.

– Поліцейський.

– А-а. – Тихий сміх. Дзвінкий і разом з тим низький.

– Даруйте, що розбудив, але ми…

– Пусте.

Запала тиша, така, якої Харрі прагнув уникнути.

– Я у Притулку, – мовив він. – Ми намагалися затримати підозрюваного. За словами адміністратора, ви та Рікард Нільсен привезли його учора в автобусі.

– Бідолаха без пальта?

– Саме так.

– Що накоїв?

– Підозрюємо його в убивстві Роберта Карлсена.

– Святий Боже!

Харрі зауважив, що вона вимовила це не скоромовкою, а чітко, карбуючи кожне слово.

– Якщо ваша ласка, я пришлю до вас колегу, він розпитає вас. Тож тим часом згадайте, про що говорив той чоловік.

– Добре. Але чи не можна…

Тиша.

– Алло! – вигукнув Харрі.

– Він нічого не казав. Як і всі військові біженці. Їх враз видно за манерою ходити. Наче сновиди ходять. Мов на автопілоті. Ніби мерці.

– Гм. А чи Рікард з ним розмовляв?

– Може, й розмовляв. Дати вам його номер телефону?

– Так, прошу.

– Заждіть хвильку.

Вона відійшла. Але ж слушно вона зауважила, міркував Харрі. Як той хлопець видерся із заметів. Як сніг падав на нього, руки обвислі, обличчя геть невиразне – достоту тобі зомбі, що вилазить із могили у «Ночі живих мерців».

Почувши, як хтось кахикає, Харрі озирнувся. На порозі конторки стояли Гуннар Хаген та Давид Екхоф.

– Не завадимо?

– Заходьте.

Увійшовши, посідали на тому боці письмового столу.

– Хотілося б, щоб ви відзвітували нам, – мовив Хаген.

Харрі не встиг спитати, кому це «нам», як у слухавці почувся голос Мартіни. Вона надиктувала номер. Харрі занотував.

– Дякую. Добраніч.

– Я міркувала і…

– Даруйте, я поспішаю, – мовив Харрі.

– А-а, добраніч.

Він поклав слухавку.

– Ми чимдуж поспішали, – мовив батько Мартіни. – Жах. Що сталось?

Харрі глянув на Хагена.

– Розповідайте, – згідливо кивнув той.

Коротко Харрі переповів невдалий арешт, стрілянину в авто й гонитву у парку.

– Але ж, якщо ви були там поряд, та ще й маючи при собі автомат, чому не стріляли? – спитав Хаген.

Харрі, кахикнувши, змовчав, дивлячись на Екхофа.

– Отже? – роздратувався Хаген.

– Було занадто темно, – мовив Харрі.

Хаген довго не зводив очей зі свого інспектора, потому сказав таке:

– Отже, він утік, поки ви відчиняли його кімнату. Як на ваш здогад, чому кілер блукав вулицями Осло вночі при мінус двадцяти? – Хаген знизив голос. – Гадаю, Юн Карлсен під цілковитим вашим контролем?

– Юн? – перепитав Давид Екхоф. – Але ж він перебуває у лікарні в Уллеволі.

– Я поставив біля його палати поліцейського, – Харрі сподівався, що у голосі пролунала упевненість, якої насправді не було й близько. – Саме мав на думці зателефонувати й спитати, як у нього справи.

Перші чотири ноти «London Calling» гурту «Клеш» залунали у коридорі нейрохірургічного відділення лікарні в Уллеволі.

Чоловік у халаті віз кудись стійку із крапельницею й мимохідь кинув докірливий погляд у бік поліцейського, котрий, порушуючи сувору заборону, розмовляв по мобільнику.

– Странден.

– Холе. Як там у вас?

– Загалом тихо. Якийсь чолов’яга, якому не йде сон, тиняється коридором. З виду понурий, але наче некривдний.

Чоловік із крапельницею посапуючи поволікся далі.

– А до того як?

– Та «Тотенхему» перепало від «Арсеналу» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». А ще згасало світло.

– А пацієнт?

– Анічичирк.

– Чи ти перевірив? З ним усе гаразд?

– Як не зважати на геморой, усе наче в ажурі.

Странден прислухався до зловісної тиші.

– Жартую. Зараз навідаюсь і пересвідчусь. Чекай.

У палаті стояв якийсь солодкий запах. Мабуть, цукерки, міркував він. Коридорне світло освітило кімнату, але заледве розчинилися двері, як стало темно, хоч він і устиг зауважити обличчя на білій подушці. Наблизився. Навколо тихо. Бракує якогось звуку. Звичайнісінького.

– Карлсене?

Без відповіді.

Странден, кахикнувши, повторив голосніше:

– Карлсене!

У палаті запала така тиша, що голос Харрі у слухавці пролунав голосно й розбірливо:

– Що коїться?

Странден приклав слухавку до вуха:

– Спить як немовля.

– Певний?

Странден глянув на обличчя, що лежало на подушці. Й збагнув, що не давало йому спокою. Що Карлсен спав, як немовля. Дорослі чоловіки зазвичай чутніші. Він нахилився, щоб прислухатися до дихання.

– Алло! – пролунав зі слухавки голос Харрі Холе. – Алло!