Ю Несбьо - Спаситель

Дорожню сумку він залишив у камері зберігання на Центральному вокзалі. Йому потрібен номер у готелі. Й треба виконати завдання. Отже, він потребує зброї. Але де розжитися зброєю у місті, де не маєш знайомих?

Він слухав жінку з телефонної довідкової служби, котра співочою скандинавською англійською розповідала, що в Осло зареєстровано сімнадцять Юнів Карлсенів й, на жаль, вона не має змоги надати йому всі адреси. Але телефон Армії спасіння, певна річ, надасть.

Панянка зі штаб-квартири Армії спасіння сказала, що у них є лише один Юн Карлсен, але сьогодні він вихідний. Він пояснив, що хоче послати різдвяний подарунок, й спитав, чи не надасть вона йому домашню адресу.

– Зараз гляну. Гетеборггата, чотири, поштовий індекс нуль-п’ять-шість-шість. Як втішливо, що хтось зараз непокоїться про нього, сіромаху.

– Сіромаху?

– Еге ж, учора застрелили його брата.

– Брата?

– Так. На Егерторг. Сьогодні всі газети про це пишуть.

Він подякував за допомогу й поклав слухавку.

Хтось поплескав його по плечу, він рвучко озирнувся.

Картонний стаканчик у руках хлопчини був добрим поясненням. Досить брудна джинсова куртка, зате пострижений по-модному, нещодавно поголений, зодягнений пристойно, погляд жвавий, щирий. Хлопчина щось промовив, а коли той знизав плечима, мовляв, не розуміє норвезької, повів чудовою англійською:

– I’m Kristoffer. I need money for a room tonight. Or else I’ll freeze to death. [15]

Пролунало це ніби завчений маркетинговий слоган, вичерпне повідомлення, якому надано емоційної визначеності згадуванням власного імені. Потім хлопчина широко посміхнувся.

Він захитав головою й хотів був піти, але жебрак заступив дорогу:

– Пане! Чи вам колись доводилось ночувати просто неба й проплакати всю ніч від холоду?

– Yes, actually I have. [16]– На якусь мить його опанувало несамовите бажання розповісти, як одного разу він четверо діб пролежав у лисячій норі, чекаючи на сербський танк.

– Тоді ви розумієте, пане, що я маю на увазі.

У відповідь він повільно кивнув. Встромивши руку у кишеню, добув не дивлячись банкноту й простягнув Крістоферу.

– Ви ж все одно ночуватимете просто неба, адже так?

Крістофер поспіхом засунув гроші у кишеню й, кивнувши, винувато посміхнувся:

– Я мушу обирати ліки, пане.

– А де ви зазвичай ночуєте?

– Отам, – показав наркоман довгим тонким пальцем із доглянутим нігтем. – На контейнерному складі. Улітку там почнуть зводити оперний театр. – Крістофер знову широко посміхнувся. – Я люблю оперу.

– Але ж зараз там холодненько, га?

– Мабуть, сьогоднішньої ночі завітаю до Армії спасіння. Там завжди є вільне ліжко.

– Он як? – Він глянув на хлопчину. На око цілком небідний, рівні зуби виблискували білим, коли він посміхався. Попри те, від нього тхнуло занепадництвом. Прислухаючись, він немовби чув, як плямкають тисячі щелеп, що пожирають його плоть зсередини.

Халворсен сидів за кермом, терпляче чекаючи, поки автівка з бергенівськими номерами, що відчайдушно піддавала газу, припинить буксувати на кризі. Харрі розмовляв по мобільному з Беатою.

– Ти до чого ведеш? – голосно спитав Харрі, намагаючись перекричати гуркіт бергенця.

– Не схоже, щоб на обох світлинах була одна й та сама людина, – повторила Беата.

– Вони зодягнені в однакові шапки, однакові штормівки, мають однакові хустки на шиї. Мабуть, все-таки одна особа?

Вона не відповіла.

– Беато?

– Обличчя нечіткі. Дивно, не второпаю, у чому річ. Мабуть, так світло падає.

– Гм. Гадаєш, ми пішли хибним слідом?

– Не знаю. Він стоїть просто перед Карлсеном, загалом це збігається з технічними доказами. Що то у вас за галас?

– Корова на кризі забуксувала. Гаразд, бувай.

– Чекай!

Харрі зачекав.

– Ще ось що, – мовила Беата. – Я переглянула позавчорашні знімки.

– Отже?

– Не бачу там жодного обличчя, тотожного обличчям на майдані у момент убивства. Але є одна особливість. Чоловік у бежевому пальті, ймовірно, з верблюжої вовни. На ньому шарф…

– Гм. Маєш на увазі нашийну хустку?

– Ні, на око звичайний вовняний шарф. Але зав’язано його так само, як у хлопця чи хлопців з червоною хусткою на шиї. Правий край стирчить із верхнього вузла. Зауважив?

– Ні.

– Я ніколи раніше не бачила, щоб так шарф зав’язували, – мовила Беата.

– Перешли на електронну скриньку, я теж гляну.

Увійшовши в кабінет, Харрі найперше роздрукував знімки, які прислала Беата.