Ю Несбьо - Спаситель

Попри те, що Джорджі був на клас старший, відтоді вони часом гралися разом, наступні кілька тижнів. Потім почалися літні канікули. Восени, коли знов пішли на навчання, Джорджі ніби забув його. Нехтував ним, ніби не хотів мати з ним ніяких стосунків.

Він забув про Тінто, але не про Джорджі. А за кілька років, під час облоги, наскочив у околицях міста на змарнілого пса. Він підбіг до нього, лизнув обличчя. Нашийника він уже не мав, й, лише побачивши пломби на зубах, він згадав Тінто.

Глянув на годинник. Автобус в аеропорт йде за десять хвилин. Узявши валізу, він востаннє оглянув кімнату, переконуючись, що нічого не забув. Коли розчиняв двері, щось зашурхотіло. У коридорі долі лежала газета. Він огледів коридор, побачив, що такі самі газети лежать біля багатьох дверей. На першій шпальті – фото з місця злочину. Нахилившись, він узяв газету, назву якої, надруковану готичним шрифтом, годі було прочитати.

Чекаючи на ліфт, спробував прочитати, та попри те, що деякі слова скидалися на німецькі, він нічого не зрозумів. Однак перегорнув кілька сторінок, знайшов місце, до якого відсилали на першій шпальті. Раптом двері ліфта розчинилися, й він вирішив встромити товсту й незграбну газету у сміттєвий кошик поряд. Але у ліфті було порожньо, тому він вирішив взяти її з собою, натиснув кнопку нульового поверху й зосередив погляд на світлинах. Його увагу привернув напис під однією з них. Він не повірив власним очам. Ліфт рушив, й тієї ж миті він із жаскою ясністю збагнув, що трапилось, навіть у голові запаморочилось, довелось прихилитись до стіни. Газета випала з рук, він навіть не зауважив, як ліфтові двері розійшлися.

А коли нарешті звів очі вгору, побачив перед собою морок, збагнув, що спустився у підвал, а не у хол, котрий з незбагненних причин позначався тут першим поверхом.

Він вийшов з ліфта, двері зачинилися. Він присів у темряві й спробував поміркувати. Бо все перекинулося догори дриґом. Автобус рушає за вісім хвилин. Ще є час прийняти рішення.

– Я намагаюся роздивитися деякі знімки, – замислено мовив Харрі.

Халворсен підвів голову, він сидів за столом напроти.

– Авжеж, будь ласка.

– Може, припиниш клацати? Що воно таке?

– А, он ти про що! – Халворсен поглянув на свої пальці, швидко видихнув й трохи зніяковіло пояснив: – Дурнувата звичка.

– Звідки вона?

– Батько був прихильником Лева Яшина, російського воротаря шістдесятих років.

Харрі чекав на подальше пояснення.

– Він прагнув, щоб я став воротарем у команді Стейнк’єра. Коли я був малим, він завжди клацав мені межи очима. Загартовував, щоб я м’яча не боявся. Батько Яшина, певно, чинив так само. Якщо я не кліпав очима, мене частували цукеркою.

По цих словах у кімнаті запанувала цілковита тиша.

– Певно, жартуєш, – мовив Харрі.

– Аж ніяк. Коричнева цукерка, смачнюча.

– Я про щиголь. То правда?

– Певна річ. Він повсякчас сипав мені щиглів. За обідом, біля телевізора, навіть коли до мене навідувалися товариші. Врешті я почав сам давати собі щигля. Написав «Яшин» на всіх зошитах та шкільних торбинках, вирізьбив на парті. Досі, коли на комп’ютері чи ще десь потрібен пароль, я пишу «Яшин». Хоч знаю, що батько мною маніпулював. Розумієш?

– Ні. Допомогли щиглики?

– М’яча я не боюся.

– Отже, ти…

– Ні, виявилося, що я футбольним талантом не обдарований.

Харрі придушив пальцями верхню губу.

– Чи ти щось знайшов на світлинах? – спитав Халворсен.

– Ні, поки ти роздаєш щиглики та базікаєш.

Халворсен повільно захитав головою.

– Ми наче збиралися у штаб-квартиру Армії спасіння?

– Ось закінчу, тоді поїдемо! Халворсене?

– Що?

– Тобі обов’язково треба так… пихтіти?

Халворсен стулив рота й затамував подих. Харрі швидко глянув на нього й знову уп’явся поглядом у світлини. Халворсену здалось, що він ледь усміхнувся. Хоч він не був певен до кінця. Усмішка вмить зникла, поміж брів інспектора з’явилася глибока зморшка.

– Ходи-но сюди, поглянь, Халворсене.

Халворсен підійшов. Перед Харрі лежало дві світлини, на обох – присутні на Егерторг.

– Бачиш отут, збоку, хлопця в шапці, з хусткою на шиї? – Харрі показав на зернисте обличчя. – Хай там як, а він стоїть просто перед Робертом Карлсеном, поруч з музиками, хіба ні?

– Ну…

– А тепер дивися. Отут. Ця ж сама шапка, та ж хустинка, але тепер стоїть посередині, просто напроти музик.

– Й що надзвичайного? Проштовхався всередину, щоб краще бачити й чути.

– А якщо все було у зворотному порядку?