Ю Несбьо - Спаситель

– Цікава філософія, Холе. – Хаген роззирнувся, спостерігаючи за тим, як реагує решта присутніх, але не спромігся нічого прочитати на потайливих обличчях. – Повернімося до справи.

– Добре, – мовив Харрі. – Продовжимо шукати знаряддя убивства, але збільшимо пошуковий радіус до шести кварталів. Продовжимо також опитувати свідків й обходити крамниці, котрі вчора були зачинені. Наразі ми не маємо на руках нічого певного, тому не марнуватимемо часу на перегляд записів із камер спостереження. Лі та Лі, ви отримали адресу й дозвіл на обшук квартири Роберта Карлсена. Гьорбіц-гате, чи не так?

Лі та Лі кивнули.

– Перевірте і його офіс, може, там знайдете щось корисне. Зберіть всю кореспонденцію та жорсткі диски, подивимося, з ким він підтримував зв’язки. Я розмовляв з Управлінням кримінальної поліції, вони зв’яжуться з Інтерполом, дізнаються, чи були схожі випадки у Європі. Халворсене, поїдеш зі мною у штаб-квартиру Армії спасіння. А з тобою, Беато, хочу поговорити після наради. До справи!

Зашаркали ноги та стільці.

– Хвилиночку, панове!

Всі озирнулися на Гуннара Хагена.

– Як я зауважив, дехто з вас приходить на роботу у драних джинсах й сорочках, що рекламують футбольний клуб «Волеренген». Можливо, мій попередник дозволяв таке, але я не схвалюю. Преса пильнуватиме нас, як стоокий Аргус. Відзавтра хочу бачити вас в одязі без дірок та будь-якої реклами. Люди дивляться на нас, і ми повинні мати вигляд поважних, безсторонніх службовців. Співробітників, що мають ранг інспектора й вищий, прошу залишитися.

Кімната спорожніла, лишились лише Беата та Харрі.

– Я збираюся віддати наказ, щоб з понеділка всі інспектори носили при собі зброю, – мовив Хаген.

Харрі з Беатою уп’яли у нього недовірливий погляд.

– Війна розпалюється, – мовив Хаген, випнувши підборіддя. – Маємо усвідомити, що у подальшому нам не обійтися без зброї. І керівництво має стати прикладом. Зброя – не чужорідна складова, а звичайне знаряддя нашої праці на кшталт мобільного телефону чи комп’ютера. Згодні?

– Але я не маю дозволу носити зброю, – зауважив Харрі.

– Чи ти жартуєш? – спитав Хаген.

– Восени я пропустив атестацію зі стрільби. Довелося здати зброю.

– Я дам вам дозвіл, маю таке право. На пошті побачите відповідний документ й отримаєте зброю. Викрутитися ніхто не зможе. До справи!

Хаген пішов.

– Зовсім схибнувся, – мовив Харрі. – На біса нам зброя?

– Доведеться тепер латати джинси й купити портупею, – мовила Беата, очі її виблискували сміхом.

– Гм. Власне, я б хотів глянути на фото Егерторг з газет.

– Прошу. – Вона простягла йому жовту течку. – Чи можу я щось у тебе спитати, Харрі?

– Звісно.

– Навіщо ти так чиниш?

– Як?

– Навіщо ти став на бік Магнуса Скарре? Ти ж знаєш, що він – расист, і ти не віриш жодному сказаному слову про дискримінацію. Чи ти просто прагнув роздратувати нового комісара? Вирішив з першого ж дня спричинити до себе неприязнь?

Харрі розкрив течку.

– Згодом віддам.

Стоячи біля вікна у готелі «Редісон-САС», що на Хольберг-гате, він дивився на біле задубіле місто у передсвітанкових сутінках. Будиночки низенькі, хисткі, дивовижно, що це столиця однієї з найзаможніших країн у світі. Королівський палац – безлика жовта будівля, такий собі компроміс між пієтистською демократією та безгрошовою монархією. Крізь гілки голих дерев видніється великий балкон. З нього король звертається до своїх підданців. Поклавши на плече уявну гвинтівку, він заплющив око, прицілився. Балкон вмить роздвоївся.

Йому наснився Джорджі.

Коли вони зустрілися вперше, він сидів навшпиньки біля собаки, який скиглив. Собаку він знав, то Тінто, але хто цей парубок, блакитноокий, з кучерявим білявим волоссям? Вони разом поклали пса у дерев’яну скриню й понесли до міського ветеринара, що мешкав біля річки у сірому двокімнатному будиночку серед здичавілого яблуневого саду. Ветеринар визначив, що у пса болить зуб, тільки ж він зубів не лікує. На додачу, хто ж заплатить йому за старого собаку, котрий незабаром й решту зубів розгубить? Краще всипити його, та й по всьому, не доведеться страждати від болю й від голоду. Й раптом Джорджі розплакався. Плакав голосно, з надсадою, навіть милозвучно. А коли ветеринар запитав, чому він плаче, хлопець відповів, що, може, той пес – то Ісус, так йому казав батько: часом він ходить серед нас, як один зі зневажених чи навіть у подобі бідолашного безталанного пса, що не має ані прихистку, ані їжі. Ветеринар, похитавши головою, зателефонував дантисту. Після уроків, повернувшись, вони з Джорджі побачили веселого Тінто, що виляв хвостом, а ветеринар показав у пащі нові темні пломби.