Ю Несбьо - Спаситель

– Поліція. Ми…

– Що? – голосно перепитав старий, притуливши руку до вуха.

– Поліція, – так само гучно повторив Харрі. Він зауважив, що чоловік із провідком у вусі, який сидів трохи далі попереду, сіпнувшись, заговорив, нахилившись до закоту на піджаці. – Ми розшукуємо чоловіка, який, імовірно, сидів посеред цього ряду. Чи ви бачили, щоб хтось виходив?

– Що?

Літня пані, певно, супутниця старого, нахилилася до Харрі:

– Він щойно вийшов. Із зали. Просто посеред пісні. – Останнє вона промовила так, ніби вирішила, що поліція розшукує його саме з цієї причини.

Харрі прожогом кинувся знов до дверей, розчинивши їх настіж, помчав через фойє, побіг униз сходами у вестибюль, до виходу. Побачивши на вулиці спину у формі, ще зі сходів прокричав:

– Фалькейде!

Сіверт Фалькейд озирнувся, побачивши Харрі, розчинив двері.

– Чи тут щойно виходив чоловік?

Фалькейд похитав головою.

– Станкич у будівлі, – мовив Харрі. – Здіймай тривогу.

Фалькейд, кивнувши, приставив до рота закот куртки.

Харрі помчав назад, у фойє. Зауваживши долі маленький червоний мобільник, спитав у гардеробниць, чи хтось виходив із зали. Вони, перезирнувшись, одноголосно відповіли «ні». Він спитав, чи є ще виходи, окрім сходів.

– Лише запасний, – відповіла жінка.

– Так, але двері там гримають, ми б почули, – додала інша.

Харрі спинився біля дверей у залу, ковзнув оком зліва направо, уявляючи, як можна втекти. Якщо цього разу Мартіна сказала правду, то тут дійсно був Станкич? І враз збагнув, що вона не обманювала. Солодкий запах ще висів у повітрі. Хлопець, на якого він мало не наскочив біля входу у залу. А ще втямив, як він зник. Коли Харрі розчинив настіж двері у чоловічому туалеті, його пойняло крижаним повітрям з розчиненого вікна. Він підійшов до вікна, глянувши вниз, на карниз і на парковку, ляснув долонею об підвіконня.

– Дідько! Дідько!

Якийсь звук в одній з кабінок у туалеті.

– Агов! – вигукнув. – Чи є хто?

У відповідь вода у пісуарі, злісно булькнувши, стекла у стік.

І знов цей звук. Наче схлипування. Харрі глянув на дверцята – на одній червоним світиться «зайнято». Лігши додолу й зауваживши ноги у черевиках-човниках, крикнув:

– Поліція! Все гаразд?

Схлипування стихло.

– Чи він пішов? – спитав тремтливий жіночий голос.

– Хто?

– Він казав, щоб я сиділа тут п’ятнадцять хвилин.

– Пішов.

Дверцята розчинилися. Теа Нільсен сиділа долі, між унітазом та стінкою, макіяж стікав обличчям.

– Він погрожував убити мене, якщо я не скажу, де Юн, – крізь сльози проказала вона, ніби просячи, щоб їй вибачили.

– І що ви йому сказали? – спитав Харрі, допомагаючи їй підвестися й сісти на кришку унітаза.

Вона закліпала очима.

– Теа, що ви йому сказали?

– Юн прислав есемеску. – Вона відсторонено дивилася у стіну туалета. – Написав, що батько захворів і увечері він летить у Бангкок. Уявляєте? Саме сьогодні.

– Бангкок? Чи ви сказали про це Станкичу?

– Сьогодні увечері ми мали зустрічати прем’єр-міністра. – Слізка потекла щокою дівчини. – А він навіть на мій дзвінок не відповів.

– Теа! Чи ви сказали Станкичу, що він летить увечері?

Вона захитала головою, наче сновида, наче це геть не мало до неї стосунку.

Харрі вийшов у фойє, де Мартіна та Рікард розмовляли з чоловіком, у якому він упізнав одного з охоронців прем’єр-міністра.

– Скасовуйте тривогу! – прокричав він. – Станкича вже у будівлі немає.

Всі озирнулися на нього.

– Рікарде, там ваша сестра, будь ласка, подбайте про неї. А ви, Мартіно, ходімо слідом за мною. – Не чекаючи на відповідь, він схопив дівчину під лікоть, їй довелось мало не бігти слідом за ним по сходах.

– Куди ми? – спитала вона.

– В аеропорт.

– А я навіщо?

– Будеш моїми очима, Мартіно. Вистежиш для мене невидимку.

Він роздивлявся своє відображення у вагонному вікні. Чоло, ніс, щоки, рот, підборіддя, очі. Намагався збагнути, у чому таємниця. Але нічого надзвичайного над червоною шийною хусткою не зауважив, лише безстороннє обличчя, очі та волосся на тлі мурів тунелю між Центральним вокзалом та Ліллестрьомом, так само чорні, як і ніч за вікном.

Достоту за дві хвилини тридцять вісім секунд вони з Мартіною добігли від станції «Національний театр» до перону, з якого ще за дві хвилини сіли на швидкий потяг, котрий ішов у Лілліхаммер, зупиняючись на Центральному вокзалі міста й у аеропорту. Звісно, електричка йде швидше, але хоч чекати не довелось. Вони посіли останні два вільних місця у вагоні, переповненому солдатами, які поверталися додому у різдвяне звільнення, й гуртами студентів у шапочках різдвяних гномів з пакунками з вином.