Ю Несбьо - Спаситель

Обриси тих, хто сидів попереду, проступили на тлі яскравого світла. Спустившись глибше у крісло, він обережно звів руку, поклав короткий ствол на спинку крісла перед собою таким чином, що тепер вільно міг стріляти у спину чоловіка у смокінгу, що сидів праворуч від Теа. Він стрілятиме двічі. Потім підведеться і, якщо знадобиться, стрілятиме втретє, утім, вже зрозумів, що у цьому не буде потреби.

Курок ніби став набагато м’якішим, ніж удень, але це лише через адреналін. Хай там як, а він більше не боїться. Курок поступався під тиском пальця, досягнувши точки, у якій більше немає спротиву, півміліметра нічиєї смужки, можна розслабитися, а палець і далі натискає на курок, вороття немає, тепер усе залежить від невмолимих законів та випадковостей механіки.

Чоловік, у спину якого ось-ось поцілить куля, повернувся до Теа й щось промовив.

Тієї миті мозок зауважив дві речі: дивно, але Юн Карлсен одягнений у смокінг, а не у форму Армії спасіння, й фізична відстань між Теа та Юном на подив велика. У концертній залі, де гучно лунає музика, закохані притулилися б одне до одного ближче.

Мозок відчайдушно силкувався повернути назад вервечку рухів, які вже здійснювались, палець, що обхоплював курок.

Прогримів грім.

Через оглушливий гуркіт у Харрі задзвеніло у вухах.

– Що? – крикнув він Мартіні, силкуючись перекричати несподіваний грім ударних інструментів, на якусь мить геть оглухнувши.

– Він сидить у дев’ятнадцятому ряду, за три ряди позаду від Юна та прем’єр-міністра. Двадцять п’яте місце. Посередині. – Вона силкувалася видушити посмішку, але губи занадто тремтіли. – Я добула тобі найкращий квиток, Харрі.

Харрі глянув на неї, а наступної миті прожогом кинувся геть.

Юн Карлсен змушував себе швидко перебирати ногами пероном Центрального вокзалу, але він ніколи не був спринтером. Автоматичні двері, випустивши затяжний зойк, зачинилися, й сріблястий потяг, що прямував у аеропорт, рушив. Забарився. Юн, голосно зітхнувши, поставив валізу, скинув з плеча наплічник і впав на одну з дизайнерських лавок, що стояли на пероні. Чорну сумку тримав на колінах. Наступний потяг лише за десять хвилин. Пусте, у нього вдосталь часу. Безмір, море часу. Краще б навіть, якби його було трохи менше. Він дивився у чорну пащу тунелю, з якого виринав наступний потяг. Коли Софія вже пішла й він на світанку таки спромігся заснути у Робертовій квартирі, йому наснився сон. Поганий сон, у якому на нього нерухомо дивилося око Рагнхільд.

Він глянув на годинник.

Концерт уже розпочато. А бідолашна Теа там на самоті, геть спантеличена. Як і решта, до речі. Юн дихнув на руки, але мороз так швидко вистудив вологе повітря, що руки змерзли ще більше. Все правильно, він просто не міг вчинити інакше. Обставини ускладнились, стали неконтрольовані, залишатися у місті – надто великий ризик.

Сам винний, наробив помилок. Уночі не зміг себе опанувати, але ж мав це завбачити. Напрузі був потрібен вихід. Розлютився він тому, що Софія слухалася його без жодного слова, без жодного звуку. Лише дивилася на нього відстороненим, закритим поглядом. Як безслівне жертовне ягня. Й він вдарив її в обличчя. Кулаком. Шкіра на кісточках пальців луснула, й він ударив знов. Здуру. Щоб не дивитися, притиснув її обличчям до стіни й, лише кінчивши, спромігся заспокоїтись. Запізно. Подивившись на неї, коли вона покидала його, він збагнув, що цього разу батьків не задовольнять пояснення типу «на двері наскочила» чи «впала, послизнувшись на кризі».

Друга причина, яка підштовхнула його до від’їзду, був учорашній безслівний дзвінок. Він перевірив, звідки телефонували. Виявилось, із готелю у Загребі. З «Інтернаціоналю». Незбагненно, як вони дізнались номер його мобільного, він же не зареєстрований. Зате він цілком усвідомлював, про що це свідчить: попри те, що Роберт мертвий, вони вважають замовлення невиконаним. Але ж він розраховував геть на інше й тому був спантеличений. Може, вони відправлять в Осло іншого виконавця. Отже, треба забиратися.

Квиток придбав поспіхом, до Бангкока, через Амстердам. На ім’я Роберта Карлсена. Так само як і квиток, за яким у жовтні літав у Загреб. Як і тоді, він мав у кишені закордонний братів паспорт, виданий десять років тому. Схожість між ним і чоловіком, чию світлину було вклеєно у паспорт, беззаперечна. А що за десять років зовнішність парубка змінюється, прикордонникам під час паспортного контролю пояснювати не треба.

Придбавши квиток, він поїхав на Гетеборггата, зібрав валізу й наплічник. До вильоту було ще десять годин, тому треба пересидіти у прихистку. Він переховувався в одній з «частково умебльованих» квартир Армії спасіння на Хьоугеруді, від якої мав ключі. Помешкання це стояло порожнім уже протягом двох років, бо протікало, з меблів – лише канапа та крісло, у яких набивка на спинці зібралася у грудки, ліжко із заплямованим матрацом. Саме сюди він наказував Софії приходити щовівторка о шостій. Деякі плями залишились після неї. А деякі залишив він, сидячи тут наодинці. Й тоді він повсякчас марив про Мартіну. Це було ніби голод, який утамували лише раз, тож відтоді він безугавно шукав тодішнього відчуття. Й лише тепер віднайшов, з п’ятнадцятирічною хорватською дівчинкою.