Ю Несбьо - Спаситель

Він сів, дивлячись в обличчя Мартіні, котра теж не зводила з нього очей, поки він слухав Беату. Обличчя було наче дзеркало. Обидва ніби пантоміму розігрували. Не бачачи себе, Харрі все одно бачив свій страх, біль, смирення, що відбивалися на обличчі дівчини.

– Що трапилось? – спитала вона, коли він поклав телефон.

– Він помер.

– Хто?

– Халворсен. Цієї ночі. Д ев’ять хвилин на третю ночі. Коли я стояв біля нужника.

Найкоротший день року. Але для інспектора Холе цей день, навіть ще не розпочавшись, виявився неймовірно довгим.

Почувши звістку про смерть Халворсена, він вийшов на вулицю. Глибоким снігом дістався лісової галявини, сів і почав спостерігати за тим, як розвиднюється день. Сподівався, що морозом вистудить, пом’якшить чи принаймні приглушить почуття. Невдовзі повернувся в будинок. Мартіна кинула на нього питальний погляд, але ані слова не промовила. Харрі, випивши кави, поцілував її у щоку й сів у машину. У люстро побачив, що Мартіна стоїть на ґанку, схрестивши руки на грудях, видаючись ще тендітнішою.

Харрі поїхав додому, прийняв душ, перевдягнувся, тричі передивився папери на журнальному столику й, зрештою, нічого не розуміючи, кинув цю справу. Вкотре від позавчора кинув оком на зап’ясток, але годинника ж не було. Добув з нічного столика подарунок Мьоллера. Цокає. Добре, наразі прислужиться. Він поїхав в управління, поставив машину в гаражі поряд з «ауді» Хагена.

Сходячи східцями на сьомий поверх, він чув голоси, кроки, сміх. Але ледве двері відділу вбивств зачинилися за його спиною, все стихло, ніби звук повсюдно вимкнули. Працівник, що йшов назустріч, лише мовчки глянув на нього й, похитавши головою, попростував далі.

– Добридень, Харрі.

Він озирнувся. Туріль Лі. Здається, раніше вона не називала його на ім’я.

– Як ти? – спитала вона.

Харрі прагнув відповісти, але збагнув, що голосу немає.

– Нам спало на думку, що після ранкової наради треба б зібратись і пом’янути його, – швидко випалила Туріль Лі, ніби намагаючись зарадити йому.

Харрі вдячно кивнув.

– Може, зателефонуєш Беаті?

– Звісно.

Біля дверей у кабінет Харрі спинився та, пересиливши себе, увійшов.

У кріслі Халворсена сидів чоловік, гойдаючись, ніби чекаючи.

– Доброго ранку, Харрі. – привітався Гуннар Хаген.

Харрі, не відповівши, повісив куртку на вішалку.

– Мені дуже прикро… Що й казати…

– Навіщо ви прийшли? – Харрі сів.

– Прагнув висловити співчуття щодо того, що трапилось. Звісно, я зроблю це й на ранковій нараді, але спочатку хотів висловити свої співчуття вам. Адже Джек був вашим найближчим колегою.

– Халворсен.

– Перепрошую?

Харрі сперся головою на руки.

– Ми звали його просто Халворсен.

Хаген кивнув.

– Звісно, Халворсен. І ще, Харрі…

– Я гадав, дозвіл лежить удома, – мовив Харрі, не підводячи голови, – але він зник.

– А, це… – Хаген засовався, ніби йому було незручно сидіти. – Я не про зброю говоритиму. Через скорочення видатків на відрядження я наказав давати мені на підпис усі рахунки. Як виявилося, ви літали у Загреб. Я не пригадую, щоб дозволяв відрядження. А позаяк виходить, що норвезька поліція вела там слідчі дії, це взагалі грубе порушення приписів.

Нарешті, виявили, міркував Харрі, не підводячи так само голови. Хиба, на яку довго чекали. Формальний привід видворити інспектора-п’яницю туди, де йому саме місце, – до неотесаних цивільних. Харрі намагався збагнути свої почуття. Але відчував лише полегшення.

– Завтра моя заява про звільнення з’явиться на вашому столі, босе.

– Не збагну, про що ви кажете, – мовив Хаген. – Я вважаю, що жодних слідчих дій у Загребі не проводили, адже це б спантеличило всіх, хто має стосунок до справи. – Харрі зиркнув на начальника. – Гадаю, ви мали невеличку ознайомчу подорож у Загреб.

– Ознайомчу?

– Так. Не маючи певного завдання. Ось маєте мою письмову згоду на ваше усне прохання про відрядження у Загреб. – Машинописний аркуш, перелетівши через стіл, впав біля Харрі. – Отже, проблему вичерпано. – Хаген підвівся, підійшов до стіни, де висіла світлина Елен Єльтен. – Халворсен – уже другий напарник, якого ви втратили, адже так?

Харрі кивнув. У тісній кімнатчині без вікон запала тиша.

Потому Хаген, кахикнувши, додав:

– Чи ви бачили уламок кістки на моєму столі? Я придбав його у Нагасакі. Це копія кремованого мізинця Йосіто Ясуди, відомого японського військового командувача. – Він обернувся до Харрі. – Зазвичай японці кремують загиблих, але у Бірмі їх довелося ховати, бо їх було забагато, а цілковите кремування забирає близько десяти годин. Тому вони, відтявши мізинець, кремували палець і відсилали його додому, рідним. Навесні сорок третього після вирішального бою біля Пегу японцям довелося відступити й сховатися у джунглях. Командувач батальйону Йосіто Ясуда просив, щоб йому дозволили того ж вечора піти у контрнаступ, щоб позабирати рештки загиблих. Йому не дозволили, позаяк супротивник мав занадто значну перевагу, й того ж таки вечора, стоячи у сльозах біля вогнища, він повідомив солдатам про рішення командування. Але зауваживши зневіру на обличчях вояків, витер сльози, схопив багнет, поклав на пеньок руку й відтяв собі мізинця, викинувши його потому у вогнище. Солдати втішилися. Командуванню повідомили про цей вчинок, і наступного дня вони всі разом пішли у контрнаступ.