Ю Несбьо - Сніговик

– На вулиці? – запитав Скарре. – У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?

– Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.

На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Катрині на роботу.

– Поки що нічого, – відповіла вона. – Я вже йду. Ти теж додому?

– Так. – Харрі зволікав. – Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?

– А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.

– Згоден.

Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою розхристану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцейського управління.

О другій годині ночі він набрав номер і знову почув у слухавці голос Катрини – цього разу сонний:

– Що сталося?

– Я в управлінні, щойно подивився твої матеріали. Ти казала, що всі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. Гадаю, треба копнути у цьому напрямку.

– Що саме копати?

– Гадки не маю. Мені просто треба було сказати це комусь уголос, щоб перевірити, чи не звучить це по-ідіотськи.

– Ну і як це звучить?

– По-ідіотськи. На добраніч.

Елі Квале лежала в ліжку з широко розплющеними очима. Поруч з нею безтурботно сопів Андреас. Промінь місячного сяйва пробивався між шторами й падав на стіну, де висіло розп’яття, куплене нею ще в Римі під час весільної подорожі. Що ж її розбудило? Можливо, Трюгве зашумів у себе нагорі? Вечеря та решта вечора минули саме так, як вона собі уявляла. Вона дивилася на сяючі радістю обличчя, опромінені світлом свічок, і всі вони говорили хором, раз у раз перебиваючи одне одного: кожному хотілося багато що розповісти. Особливо Трюгве. І поки він розповідав про Монтану, про навчання та друзів, вона мовчала та дивилася на цього юнака, майже хлопчика; він тільки-тільки почав перетворюватися на дорослого чоловіка, який сам обирає свій життєвий шлях. Ось чому вона раділа понад усе: він мав можливість обирати. Вільно та відкрито. А не як вона – потайки.

Елі чула, як у будинку щось заскрипіло, наче стіни почали розмовляти одна з одною. Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна й зазирнула в щілину між занавісками. Падав сніг. Він укутав гілки яблунь, і місяць відбивався в тонкій білій сніжній ковдрі, яка вкрила схил, так що кожен предмет у дворі було чітко видно. Її погляд ковзнув по двору від вхідних дверей до гаража, наче вона шукала щось, сама не знаючи, що саме. І раптом погляд зупинився. Вражена, Елі приглушено скрикнула. Облиш, наказала вона собі. Напевне, це Трюгве. У нього зміна часових поясів, він не міг заснути і вийшов надвір. Сліди вели від дверей прямо до вікна, біля якого вона стояла. Як чорний пунктир на білому тонкому шарі снігу. Крапки перед текстом.

Але у зворотний бік слідів не було.

– Один хлопець з нарковідділу упізнав його, – доповів Скарре. – Коли я показав йому фотографію Ветлесена, він одразу згадав, що кілька разів бачив його на перехресті Скіппергата та Толлбугата.

– А що там, на цьому перехресті? – запитав Гуннар Хаген, який наполіг на своїй присутності на понеділкових ранкових нарадах у Харрі в кабінеті.

Скарре недовірливо зиркнув на Хагена, ніби вирішив, що йому почулося.

– Баришники, дівки та їхні клієнти, – пояснив лаконічно. – Це в них нове місце, відтоді як ми прогнали їх із Плати.

– І вони перебралися туди всі? – не повірив Харрі й почухав підборіддя. – Мені казали, наче вони по різних місцях розбіглися.

– Ну, це в них на кшталт центру, – відповів Скарре. – Вони, ясна річ, тусуються й біля будівлі біржі, й навпроти Норвезького банку, навколо Музею Аструпа-Фернлі, біля концертного залу «Стара ложа» та кафе «Бюмішонен»…

Тут Харрі голосно позіхнув, і Скарре змушений був зупинитися.

– Соррі, – сказав Харрі без крихти провини. – Вихідні видалися важкі. Продовжуй.

– Проте співробітник з нарковідділу не пам’ятав, щоб бачив, як він купував наркоту. Сказав, що той якось заходив до «Леону».

Цієї миті двері розчинилися – і з’явилася Катрина Братт, скуйовджена, бліда, з припухлими очима, проте «доброго ранку» вона проспівала задоволеним голосом і досить чітко, після чого стала озиратися в пошуках стільця. Бйорн Гольм підхопився зі свого, запрошувально махнув у її бік, а сам пішов за новим стільцем.