Ю Несбьо - Привид

— Маєш десять секунд, щоби повідомити мені те, до чого я не здогадався сам.

— Стривай, стривай, я ж до того й веду! Його звуть Рудольф Асаєв. Він — росіянин, його батьки були дисидентами-інтелігентами і політичними біженцями — принаймні так він заявив на суді. Він жив у багатьох країнах і розмовляє багатьма мовами — приблизно сімома. Прибув до Норвегії в сімдесятих і у торгівлі гашишем був одним з першопрохідців, якщо так можна висловитися. Він сидів тишком-нишком, не висовуючись, але в 1980-х роках його здав один зі своїх. У ті часи за ввезення й продаж наркотиків давали такий самий тюремний термін, як і за державну зраду. Тому йому випала довга відсидка. Після звільнення він перебрався до Швеції, де переключився на героїн.

— Термін ув’язнення майже той самий, але коефіцієнт прибутку значно вищий.

— Однозначно. В Готенбурзі він створив нову мережу, але після того, як убили одного таємного агента поліції, йому довелося піти у підпілля. До Осло він повернувся близько двох років тому.

— І він сам тобі про це розповів?

— Та ні, все це я розкопав самотужки.

— Та невже? Як? Мені здавалося, що той чоловік — наче привид якийсь і про нього ніхто нічого не знає.

Трульс Бернтсен опустив погляд на свої руки. Потім підняв очі на Харрі. Ледь втримався від самовдоволеної посмішки. Бо саме про це він уже давно хотів кому-небудь похвалитися. Про те, як йому вдалося надурити самого Дубая. Але похвалитися було нікому. Трульс облизав пересохлі губи.

— Він сидів у кріслі, поклавши руки на підлокітники, там, де зараз сидиш ти.

— Ну і що?

— Рукав його трохи відкотився, і між його рукавичкою та рукавом піджака утворилася прогалина. І я побачив, що він мав якісь білі шрами. Ну, такі, що бувають тоді, коли видаляють татуювання. І коли я побачив ті шрами на його зап’ясті, то подумав, що…

— …що він сидів у тюрмі. А рукавички він носив для того, щоби не залишати відбитків пальців, які можна буде потім звірити з реєстром.

Трульс кивнув. Треба віддати Холе належне: він швидко метикує.

— Саме так. Коли я погодився на його умови, він трохи розслабився і, напевне, втратив пильність. Коли ми своїм рукостисканням скріпляли нашу угоду, він зняв одну рукавичку, і мені опісля вдалося зняти зі своєї долоні більш-менш пристойні відбитки пальців. І комп’ютер швидко знайшов у реєстрі відповідник.

— Рудольф Асаєв. Дубай. А як він примудрився так довго тримати в таємниці свою особу?

Трульс Бернтсен знизав плечима.

— Ми в Оргкримі стикаємося з цим постійно. Є одна річ, яка відрізняє панів Великих Цабе, які не попадаються, від тих, хто попадається: нечисленність організації. Обмаль зв’язків. Вкрай обмежене коло надійних помічників. Ті королі дурману, які впевнені, що особисту безпеку слід підкріплювати цілою армією охоронців, завжди попадаються. Бо завжди знайдеться якийсь зрадливий слуга, якийсь внутрішній конкурент, що прагне зайняти його місце, або стукач, що бажає зменшити собі термін ув’язнення.

— І ти бачив його лише один раз, отут?

— Була ще одна зустріч. У «Сторожовій Вежі». Гадаю, що то був він. Він побачив мене, розвернувся на порозі і пішов геть.

— Отже, є якась доля правди в чутках про те, що він літає по місту, наче привид?

— Хтозна.

— А що ти робив у «Сторожовій Вежі»?

— Хто, я?

— Полісменам заборонено там працювати.

— Там працює нова дівчина.

— Гм. Мартіна?

— А ти її знаєш?

— Це ти там сидів, спостерігаючи за нею?

Трульс відчув, як кров хлинула до його обличчя.

— Та я…

— Розслабся, Бернтсене. Ти щойно уникнув дуже важливих запитань.

— Щ-щ-що?

— Ти — набридливий залицяльник. Саме про тебе Мартіна й подумала, що ти — таємний агент. Ти був у «Сторожовій Вежі», коли вбили Густо, — так чи ні?

— Залицяльник?

— Забудьмо про це. Відповідай на запитання.

— Господи, Холе, невже ти гадаєш, що я… Навіщо мені треба було убивати Густо Ганссена?

— Таке завдання міг дати тобі Асаєв, — відповів Харрі. — До того ж, ти мав поважну особисту причину: Густо бачив, як ти убив чоловіка на Альнабрю. Дрилем.

Трульс Бернтсен поміркував над тим, що йому сказав Харрі. Поміркував, як полісмен, чиє життя є постійною, щогодинною і щоденною брехнею, намагається відділити блеф від правди.

— Це убивство на Альнабрю стало також твоєю спонукою убити Олега Фауке, який був ще одним свідком. Той в’язень, котрий намагався вдарити Олега ножем…

— …на мене не працював! Повір мені, Холе, я не маю до цього жодного стосунку! Я лише спалював докази і свідчення. Я ніколи й нікого не вбивав. А той інцидент на Альнабрю був просто звичайним нещасним випадком.