Ю Несбьо - Привид

Сама відсутність чогось підозрілого вже є підозрілою, казали його колишні колеги.

Але Харрі вже доводилося таке бачити: декотрі люди дійсно не мали таємниць. Таке траплялося, хоча, по правді кажучи, нечасто. Він почув, як кербуд неспокійно переминається з ноги на ногу позаду нього на порозі спальні.

— Жодної ознаки вторгнення чи крадіжки, — сказав Харрі, проходячи повз нього до виходу. — Напевне, фальшива тривога.

— Зрозуміло, — сказав кербуд, замикаючи за ним двері. — А що б ви зробили, якби застукали тут крадія? Відвезли б його на таксі?

— Можливо, довелося б викликати патрульне авто і чекати, допоки воно приїде, — посміхнувся Харрі, беручи черевики, що стояли на підставці біля дверей. — А скажіть, будь ласка, чи вам не здається, що ці два черевики дуже різняться своїми розмірами?

Квернберг потер підборіддя, уважно придивляючись до Харрі.

— Так, можливо. У нього клишоногість. А можна ще раз глянути на ваше посвідчення?

Харрі подав йому картку.

— А термін дії…

— Вибачте, таксі чекає, — кинув Харрі, вихопив у кербуда картку і підтюпцем кинувся вниз по сходах. — Дякую за поміч, пане Квернберг!

Я пішов на Гаусманнс-гате; звісно, замки ніхто там так і не відремонтував, тож я піднявся прямо до квартири. Олега там не було. І нікого іншого не було. Десь гуляють та страшенно нервують, бо дурман закінчився. Треба вколотися, треба терміново відремонтуватися. У квартирі жило кілька наркоманів, та вона, власне, і виглядала, як наркоманське кубло. Але в ній нічого не було і бути не могло, це ясно як день. Просто порожні пляшки, використані шприці, просякнуті кров’ю ватні тампони та порожні пакетики з-під дурману. Наче випалена земля, їй-богу. А коли я сидів на матраці й матюкався, то вперше побачив тут пацюка. Коли люди описують пацюків, то вони зазвичай кажуть «гігантський пацюк». Але пацюки — не гігантські. Навпаки, вони досить маленькі. От хвости їхні і справді бувають вельми довгими. Дійсно, коли пацюки відчувають небезпеку і стають на задні лапи, то створюється враження, що вони більші, аніж є насправді. А в іншому пацюки — бідолашні істоти, які зазнають стресів та нервують, як і ми. Треба терміново відремонтуватися.

Я почув, як ударив церковний дзвін. І сказав собі, що невдовзі прийде Ібсен.

Мав прийти. Чорт, мені було так погано. Коли ми ще працювали, я бачив їх; вони стояли й чекали, поки ми прийдемо, а коли ми з’являлися, вони так раділи, що мене це аж розчулювало. Тремтячими руками тримали напоготові банкноти; колишні люди, доведені до стану ницих жебраків. А тепер і я серед них опинився. Мене аж нудило від жагучого бажання якнайскоріше почути на сходах човгання ніг Ібсена, побачити його ідіотську посмішку.

Своїми картами я зіграв дуже невдало, як справжній бовдур. Мені хотілося вколотися, просто вколотися, а натомість я отримав те, що всі вони накинулися на мене, наче зграя вовків. Старий зі своїми козаками. Трульс Бернтсен зі своїм дрилем та осатанілими очима. Королева Ізабела зі своїм секс-головнокомандувачем.

Пацюк побіг уздовж плінтуса. Впавши у відчай, я почав нишпорити під килимами та матрацами. І під одним з матраців знайшов фото й шматок сталевого дроту. Фото виявилося пожмаканим та вицвілим знімком Ірен для паспорта, тому я здогадався, що то мав бути матрац Олега. Але довго не міг збагнути, до чого отой шматок сталевого дроту. Та поволі до мене дійшло. І я відчув, як долоні мої спітніли, а серце пришвидшено забилося. Зрештою, це ж я навчив Олега робити заначку.

Звиваючись поміж туристами, Ганс Крістіан Сімонсен піднявся схилом з білого італійського мармуру, який робив Оперний театр схожим на айсберг в кінці фіорду. Опинившись на вершечку даху, він озирнувся і помітив Харрі, який сидів на стіні. Він був сам-один, бо туристи в масі своїй подалися на протилежний бік, щоби помилуватися панорамою фіорду. Але Харрі сидів, вдивляючись в інший бік, у старі й непоказні райони міста.

Ганс Крістіан сів поряд з ним.

— Привіт, ГеКа, — сказав Харрі, не відриваючи очей від брошури, яку читав. — А чи знаєш ти, що оцей мармур називається «каррарський» і що цей Оперний театр обійшовся кожному норвежцю у понад дві тисячі крон?

— Так, знаю.

— А чи знаєш ти що-небудь про «Дона Джованні»?

— Моцарт. Дві дії. Нахабний молодий гульвіса, котрий вважає себе Божим подарунком для жінок та чоловіків, усіх дурить і сварить між собою. Гадає, що він безсмертний, але наприкінці з’являється таємнича статуя, яка убиває його, а потім їх обох поглинає земля.