Ю Несбьо - Привид

Я поглянув на свого годинника. Я вже встиг обшукати всю цю довбану квартиру, але жодної заначки не знайшов. А Ібсен мав прийти сюди ще двадцять хвилин тому. Нехай лише спробує не прийти, старий збоченець! За викрадення та зґвалтування зараз дають довічне ув’язнення. Того дня, коли Ірен приїхала до Центрального вокзалу Осло, я привів її до репетиторської, сказавши попередньо, що там на неї чекатиме Олег. Звісно, Олега там не було. Зате був Ібсен. Він потримав її, а я тим часом зробив їй укол. Я згадав про Руфуса. Про те, що я приспав того пса, аби йому ж краще стало. Після уколу Ірен швидко вгамувалася, і нам тільки й лишилося, що затягнути її до його авто. В багажнику у нього лежало півкіло віоліну. Чи жалкую я про скоєне? Так, жалкую — що не запросив за Ірен цілий кілограм! А якщо серйозно, то мені, звісно, було трохи шкода. Я ж не скотиняка якась бездушна. Та коли мене охопив настрій типу «на фіга я це зробив!», то я швидко заспокоїв себе тим, що Ібсен добре її доглядатиме. Він же, напевне, кохає її, хоча й по-своєму, по-збоченому. Хоч так, хоч сяк, але вже нічого не вдієш, тепер головне завдання — розжитися ліками, щоби відремонтуватися.

Цей стан був для мене як терра інкогніта, правду кажу, бо ще ніколи не траплялося, щоб я не роздобував те, чого прагнуло моє тіло. Тільки тепер я збагнув, що завжди добивався того, чого бажав. І якщо в майбутньому так більше не буде, то я ладен краще врізати дуба просто зараз. Померти молодим та красивим, з більш-менш цілими зубами. Ібсен не прийде. Це я вже зрозумів. Я стояв біля вікна на кухні, виглядаючи на вулицю, але цього довбаного кульгавого йолопа ніде не було видно. Ні його, ні Олега.

Я обійшов їх усіх. Залишилася тільки одна людина.

Я довго відмовлявся зважати на цей варіант. Бо боявся. Дійсно боявся. Але я знав, що він зараз тут, у місті. Він був тут з того дня, коли дізнався, що вона зникла. Штайн. Мій прийомний брат.

Я знову поглянув на вулицю.

Ні. Краще я помру, але дзвонити йому не буду.

Минуло кільканадцять секунд. Ібсен не приходив.

Чорт! Та краще вже померти, ніж отак страждати!

Я знову міцно заплющив очі, але комахи виповзали зі своїх щілин, блискавично кидалися мені під повіки, дряпали моє обличчя.

Померти не вдалося.

Попереду — фінал.

Телефонувати чи померти.

Сука, сука, сука!

Коли телефон озвався, Харрі вимкнув ліхтарик. З номера зрозумів, що то був Ганс Крістіан.

— Хтось іде, — прошепотів він Харрі у вухо хрипким від хвилювання голосом. — Він припаркувався біля брами і зараз прямує до будинку.

— Добре, — сказав Харрі. — Не хвилюйся. Коли щось побачиш, пришлеш мені повідомлення. І негайно вшивайся, якщо…

— Вшиватися?! — У голосі Ганса Крістіана прозвучало непідробне обурення.

— Якщо побачиш, що справи кепські. Гаразд?

— Чому це я мушу вшиватися, коли…

Харрі вимкнув телефон, знову увімкнув ліхтарик і спрямував його промінь на металеву сітку.

— Ірен?

Дівчина закліпала на світло широко розплющеними очима.

— Послухай мене. Моє ім’я — Харрі. Я — поліцейський і прийшов сюди, щоби тебе визволити. Але сюди хтось іде. Якщо він зайде сюди, то поводься так, наче нічого не сталося, гаразд? Невдовзі я витягну тебе звідси, Ірен. Обіцяю.

— Чи не маєте ви… — промимрила вона, але Харрі не розчув решту.

— Не маю чого?

— Чи не маєте ви хоч трохи віоліну?

Харрі скрипнув зубами.

— Потерпи ще трохи, — прошепотів він.

Харрі кинувся до верхнього майданчика сходів і вимкнув світло. Прочинив двері і визирнув назовні. Йому було добре видно парадні двері. Харрі почув, як хтось пішов до будинку, човгаючи ногами по встеленій дранкою стежині. Наче натужно тягнучи одну ногу за другою. Клишоногість. А потім двері розчинилися.

Увімкнулося світло.

І Харрі побачив його. Великого, круглого й товстого.

То був Стіг Нібак.

Голова відділу в Радієвому шпиталі. Той, хто пам’ятав Харрі ще зі школи. Той, хто знав Треско. Той, хто мав шлюбний перстень з темною щербиною. Який мав холостяцьку квартиру, в якій неможливо було знайти щось особливе й незвичне. Але він мав також і батьківський будинок, який не продав.

Повісивши свій піджак на вішалку, він пішов до Харрі з простягнутою рукою. І раптом зупинився. Помахав рукою перед собою. Нахмурився. Завмер, прислуховуючись. Тепер Харрі знав — чому. Та нитка, яку він відчув на своєму обличчі, коли входив до будинку, і яку він прийняв за павутинку, виявилася чимось іншим. Вона була невидимою ниттю, якою Стіг Нібак обплутав залу, щоби зафіксувати, чи заходили до нього непрохані гості.