Ю Несбьо - Привид

Він страшенно змерз, йому боліли кістки, але він не наважувався піти додому, доки не розвидніється і доки він не переконається, що йому нічого не загрожує. Якби йому вдалося переступити поріг своєї квартири, то там йому вже не було б чого боятися, бо він мав достатньо артилерії, щоби витримати тривалу облогу. Чорт, треба було прикінчити їх обох, але якщо вони спробують напасти на нього ще раз, то він покаже їм, де раки зимують, покаже, що Трульс Бернтсен — до біса міцний горішок.

Трульс підвівся. Струсив ялинові голки з одежі, здригнувся і поляскав руками по грудях, намагаючись зігрітися. Починало розвиднятися. Він подумав про інших дівчат, які асоціювалися у нього з Улою. На кшталт отої чорнявої штучки з кафе «Сторожова Вежа». Як її звуть? Ага, Мартіна. Колись йому здалося, що він зможе зійтися з нею. Вона працювала з небезпечними людьми, а він, як поліцейський, міг забезпечити їй захист. Але вона проігнорувала його, а в нього, як зазвичай, забракло духу зробити їй пропозицію — і отримати недвозначну відмову. Було краще і приємніше чекати й сподіватися, розтягувати процес, мучити себе, бачити заохочення там, де менш занепокоєні чоловіки бачили лише стандартну ввічливість, і більше нічого. А одного дня він підслухав її розмову з якоюсь жінкою, і виявилося, що вона вагітна. Огидна хвойда. Всі вони хвойди. Як і та дівчина, яку Густо Ганссен використовував для того, щоби вона на стрьомі стояла. Хвойда, хвойда, хвойда. Трульс ненавидів цих жінок. І ненавидів тих чоловіків, котрі знали, як завоювати їхню прихильність.

Він стрибав угору-вниз, ляскаючи себе руками, але знав, що йому не вдасться як слід зігрітися.

Харрі повернувся до Квадратурен. Знайшов вільний стілець у «Пост кафе». Воно відчинялося раніше за інших, на чотири години раніше за «Шрьодера», де йому доводилося довго стояти в черзі зі спраглими до пива відвідувачами, допоки не випадала нагода купити собі щось віддалено схоже на сніданок.

Свій перший дзвінок він зробив Ракелі. І попросив її проглянути вхідну пошту на комп’ютері Олега.

— Там є щось від Бельмана, — сказала вона. — Схоже на список адрес.

— Добре, — сказав Харрі. — Переадресуй його Беаті Льон. — І дав Ракелі її електронну адресу.

Потім він послав текстове повідомлення Беаті, в якому повідомив, що послав їй список, і доїв свій сніданок. Після цього Харрі перебрався до ресторану «Stortorvets Gjestgiveri». Щойно йому подали там чашку добре завареної кави, як зателефонувала Беата.

— Я порівняла списки, які я скопіювала безпосередньо з патрульних машин, зі списком, який переслав мені ти. Що то за список?

— Його отримав Бельман і доправив мені. Мені хотілося побачити — правильний звіт йому надали чи підроблений.

— Ясно. Всі адреси, які я роздобула раніше, співпадають зі списком, який отримав ти і Бельман.

— Гм, — задумливо мугикнув Харрі. — А чи було яке-небудь патрульне авто, чий список ти не отримала?

— Що все це означає, Харрі?

— Це означає, що я намагаюся спонукати спалювача допомогти нам.

— Допомогти в чому?

— Вказати будинок, де живе Дубай.

Пауза.

— Подивлюся, чи зможу роздобути останній список, — сказала Беата.

— Дякую. Поговоримо пізніше.

— Стривай.

— Що?

— А хіба тобі не цікаво знати решту ДНК-профілю тої крові, що була під нігтями Густо?

Було літо, і я королював в Осло. Я отримав півкіло віоліну в обмін на Ірен і половину його продав на вулиці. То мав бути стартовий капітал для започаткування чогось великого, скажімо, для створення нової мережі, яка вивела б старого з гри. Втім, такий початок слід було відзначити — це перш за все. Малесеньку дрібку виручених грошей я витратив на придбання костюма, який пасував до черевиків, котрі подарувала мені Ізабель Скоєн. Я виглядав на мільйон долярів, і ніхто навіть бровою не повів, коли я увійшов до отого довбаного «Гранду» й спитав про номер люкс. Там ми й зупинилися. І відтоді гульки стали у нас цілодобовими. Хто був серед «нас», залежало від ситуації, склад постійно змінювався, бо самі знаєте: літо, Осло, хлопці, дівчата — все було, як у старі добрі деньки, хоча стан веселості вимагав уже солідніших доз медпрепарату. Навіть Олег ненадовго повеселішав. Виявилося, що я маю значно більше друзів, аніж мені пригадувалося, а дурман витрачався швидше, аніж я розраховував. Нас вигнали підсрачниками з «Гранду», і ми переселилися до «Крістіанії». Потім — до «Реддісона», що на Гольбергс плясс.