Ю Несбьо - Привид

Зараз він упаде на голову й зламає собі шию.

Добре, що він зняв штори.

Гола жінка у вікні напроти завмерла догори ногами.

І раптом його з усіх боків огорнуло щось м’яке. То були порожні картонні ящики, старі газети, використані памперси, коробки з-під молока та черствий хліб з готельної кухні і вологі кавові фільтри. Він лежав на спині у вагонетці для сміття під скляним дощем. У вікні над ним, наче імпульсні лампи, з’являлися й зникали спалахи світла. То були спалахи пострілів. Але водночас було химерно тихо, наче Харрі бачив усе це на екрані телевізора з вимкненим звуком. Він відчув, що липка стрічка на його шиї знову порвалася. І знову полилася кров. На якусь мить йому в голову прийшла розпачлива думка: залишитися там, де він зараз лежав. Заплющити очі, задрімати, а потім — міцно заснути. Наче дивлячись на себе збоку, Харрі побачив, як він сів, перестрибнув через край вагонетки і кинувся до воріт у кінці двору. Послизнувся на кришці стічної канави, але примудрився встояти на ногах. Побачив чорношкіру жінку в тугих джинсах, яка вийшла на полювання. Вона інстинктивно посміхнулася йому й склала губи бантиком, але потім оцінила ситуацію — і відвернулася.

Харрі кинувся бігти.

І вирішив, що цього разу він просто бігтиме.

Допоки вже не залишиться, куди бігти.

Допоки все не скінчиться, і вони його спіймають.

Сподівався, що це станеться невдовзі.

А тим часом він робитиме те, що запрограмована робити кожна переслідувана жертва: тікатиме, намагаючись уникнути погоні, намагаючись прожити ще кілька годин, ще кілька хвилин, ще кілька секунд.

Його серце гупало на знак протесту, і коли він, перебігши вулицю перед носом нічного автобуса, попрямував до Центрального вокзалу Осло, його почав розбирати сміх.

Харрі потрапив у пастку. Він помітив це, щойно прокинувся. Прямо над ним на стіні висів плакат із зображенням людського тіла, з якого зідрали шкіру. Поруч з плакатом примостилася дерев’яна статуя, що зображала розіп’ятого на хресті чоловіка, який помирав, спливаючи кров’ю. А далі — незліченні медичні кабінети, один за одним.

Харрі крутнувся на кушетці. Спробував продовжити з того місця, де він перервався вчора. Спробував побачити цілісну картину. Вона мала багато дрібних цяток-деталей, але йому не вдавалося з’єднати їх докупи. І навіть ті цятки наразі були не деталями картини, а лише припущеннями.

Припущення перше. Трульс Бернтсен — спалювач. Як працівник відділу боротьби з організованою злочинністю, він, вочевидь, мав ідеальну можливість служити Дубаю.

Припущення друге. Відповідник, який Беата знайшла в реєстрі, виявився кров’ю Бернтсена. І саме через це вона не хотіла нічого казати, допоки не матиме стовідсоткової впевненості; аналіз крові під нігтями Густо засвідчив, що то була кров одного з працівників поліції. І якщо це дійсно було так, то це саме в Бернтсена впився Густо своїми нігтями того дня, коли його убили.

Але з цього місця починалася непевність. Якщо Бернтсен і справді працював на Дубая і йому дали завдання схопити Харрі, то чому ж несподівано заявляються ці «Брати Блюз» і намагаються продірявити їм обом голови? І якщо ті хлопці дійсно є поплічниками Дубая, то чому ж вони та спалювач так люто вчепилися один одному в горлянки? Хіба ж вони не в одній команді грають? А може, то була погано скоординована операція? Може, вона взагалі не координувалася, може, Трульс Бернтсен діяв самостійно, намагаючись не дати Харрі роздобути доказ із могили Густо і таким чином викрити його?

Заторохтіли ключі, і двері розчинилися.

— Привіт, — процвірінчала Мартіна. — Як ся маєш?

— Та краще, — збрехав Харрі, поглянувши на свого годинника. Шоста ранку. Він скинув із себе ковдру і поставив ноги на підлогу.

— Наш лазарет не призначений для тривалого перебування, — сказала Мартіна. — Ляж так, щоби я могла накласти тобі на шию свіжий бинт.

— Дякую, що взяли мене вчора, — мовив Харрі. — Але, як я вже пояснив, надання мені притулку пов’язане з певними небезпеками, тому, гадаю, мені треба йти.

— Лягай, кажу тобі!

Харрі глянув на Мартіну. Зітхнув і підкорився. Заплющивши очі слухав, як вона висовує й засовує шухляди, як торохтить ножицями об скло і як до кафе «Сторожова Вежа», розташованого внизу, почали заходити перші відвідувачі.

Поки Мартіна знімала з нього учорашню пов’язку, Харрі другою рукою зателефонував Беаті. Голосова пошта порадила йому висловлюватися стисло і після маленької паузи пискнула.