Ю Несбьо - Привид

Йдучи до хвіртки, я увесь час відчував на спині його погляд. Не знаю, чому старий подарував мені, коли ми з Олегом одного разу поцупили в нього дурман, але я чудово знав, що цього мені не подарують. Втім, мені було начхати, я вже дійшов до ручки, і все, що був здатен чути, — це пронизливі верески моїх зголоднілих кровоносних судин.

Я вийшов на стежку поза церквою Вестре Акер. Став там і почав дивитися, як заходили й виходили старі жінки. Вдовиці, що йшли до могил — своїх чоловіків та своїх власних, заздалегідь підготовлених, а в їхніх руках були сумочки, що ломилися від грошей. Але я не наважився. Я, Крадій, завмер непорушно, пітніючи, як порося, до смерті нажаханий цими вісімдесятирічними бабцями з крихкими кістками. Іще б трохи, і я б заплакав.

У суботу я пройшовся по своїх друзях, які, на мою думку, могли б позичити мені грошей. Ця процедура не зайняла багато часу і не принесла жодного результату. Нуль.

І тут мене осінило — ось хто позичить мені гроші! Якщо не хоче неприємностей по службі.

Я прокрався «зайцем» до автобуса, поїхав на схід, на той, правильний бік річки, і вийшов у Манглеруді.

Цього разу Трульс Бернтсен був удома.

Стоячи в дверях своєї квартири на п’ятому поверсі, він вислухав від мене приблизно той самий ультиматум, що й Андрій. Якщо він не понишпорить у своїх кишенях і не знайде там для мене п’ять тисяч крон, я розповім, де слід, що це він убив Туту, а потім десь закопав його труп.

Та Бернтсен навіть оком не моргнув. Запросив мене до своєї квартири. Сказав, що ми зможемо дійти якогось консенсусу. Але в його очах я побачив зовсім інше бажання.

Тому я не піддався на цей трюк і сказав, що нам нема про що домовлятися. Тож він або викладає мені бабло, або я його за бабло ж і здам. Його ж колегам. Трульс відказав, що в поліції не платять тим, хто здає їхніх співробітників. Що ж, п’ять тисяч мене цілком влаштовує, сказав він, ми знову повернулися до чемної розмови і стали мало не дружбанами. Він сказав, що вдома має мало готівки, тому треба з’їздити до банкомату, а машина його внизу в гаражі.

Я трохи поміркував над його пропозицією. Мій сигнал тривоги гудів щосили, але жага до віоліну була ще сильнішою, просто кошмар якийсь. Вона блокувала всі розумні думки. Тож я, знаючи, що це добром не скінчиться, кивнув на знак згоди.

— Значить, ти отримала остаточний результат? — спитав Харрі, уважно обдивляючись публіку в кафе. Нікого підозрілого. Тобто купа підозрілих типів, але серед них немає нікого, хто, здогадно, був поліцейським.

— Так, — відповіла Беата.

Харрі міцніше взявся за телефон.

— Гадаю, що вже знаю, у кого вп’явся своїми нігтями Густо.

— Он як? — з подивом у голосі відреагувала Беата.

— Еге ж. Особою, занесеною до реєстру ДНК, може бути або підозрюваний, або засуджений кримінальник, або полісмен, який міг випадково «забруднити» місце злочину. У нашому випадку це — останній варіант. Цього чоловіка звуть Трульс Бернтсен, він співробітник відділу Оргкрим.

— А звідки ти дізнався, що то він?

— Ну, до цього висновку мене підштовхнула сума певних обставин, так би мовити.

— Чудово, — сказала Беата. — Я не сумніваюся, що ці обставини і твої міркування мають під собою міцний фундамент.

— Дякую, — сказав Харрі.

— Одначе ти помилився, — заперечила Беата.

— Та невже?

— Кров під нігтями Густо не належить особі на ім’я Бернтсен.

Стоячи отак перед дверима квартири Бернтсена — він тим часом пішов за ключами від авто, — я поглянув униз. На свої черевики. На свої фантастичні черевики. І відразу ж почав думати про Ізабель Скоєн.

Вона не була такою небезпечною, як Бернтсен. І була на мені просто схиблена. Чи не була? Хтозна.

Ну, трохи схиблена все одно була.

Тому не встиг Бернтсен повернутися, як я, стрибаючи через сім сходинок, чкурнув донизу, не забуваючи при цьому натиснути кнопку ліфта на кожному поверсі.

Я сів на метро до Центрального вокзалу Осло. Спершу хотів було зателефонувати їй, але передумав. Ізабель могла запросто відшити мене по телефону, але коли я постану перед нею своєю власною, невідпорно-прекрасною особою, то вона не знайде в собі сил відмовити мені. Того дня була субота, і це означало, що хлопець, який працював у неї скотарем, був вихідний. Це також, у свою чергу, означало, що оскільки коні та свині погано вміють діставати собі харчі з холодильника, то Ізабель була вдома. Тому на Центральному вокзалі Осло я сів у вагон із сезонними квитками лінії Естфольд, оскільки поїздка до Рігге коштувала сто сорок чотири крони, яких я й досі не мав. Зі станції до ферми я добрався пішки, хоча відстань там чималенька. Особливо коли ще й мрячить. А потім мрячка перетворилася на дощ.