Тож він зателефонував Ейстейну.
Ейстейн поїхав далеко, аж у Фагернес, але запропонував хильнути пивця у Лумпе приблизно опівночі, щоб відзначити те, що ще один робочий день з життя Ейстейна Ейкелана минув порівняно добре. Харрі нагадав Ейстейну про давнє пияцтво, але відповідь на те була, що й колишнім алкоголікам часом треба напитися!
Харрі попросив Ейстейна пильнувати за кермом і поклав слухавку. Подивився на годинник.
Зупинився трамвай, двері перед ним розчинилися. Харрі дивився в теплий, заллятий світлом вагон, який ніби запрошував зараз же увійти й зайняти місце. Потім розвернувся й почвалав пішки у бік центру.
Розділ 27. Добра, злодійкувата й пожадлива
— Я саме був неподалік, — мовив Харрі. — Але ти, здається, кудись збираєшся?
— Та ні, — усміхнулася Кая, стоячи в одвірку у товстій дутій куртці. — Просто сиджу на ґанку. Прошу, заходь. Взувайся ондечки в оті капці.
Нагорі на ґанку обоє повсідалися у величезні дерев’яні крісла. На Людер-Сагенс-гате було тихо й безлюдно — єдиний припаркований автомобіль на всю вулицю. У вікні, що світилося, на другому поверсі у будинку напроти Харрі зауважив чоловічу постать.
— Це Грегер, — мовила Кая. — Йому вісімдесят. Мені видається, що він сидить отак з часів війни, спостерігаючи, що відбувається на вулиці. Мене тішить думка, що він за мною наглядає.
— Звісно, це суттєво, — згодився Харрі й добув з кишені пачку сигарет. — Думати, що за тобою є кому наглядати.
— А ти маєш такого Грегера?
— Ні, — відповів Харрі.
— Не пригостиш?
— Сигаретою?
Вона розсміялася.
— Іноді хочеться. Це мене… заспокоює.
— М-м-м. А ти вже міркувала, що робитимеш далі? Я маю на увазі, як сплинуть ці сорок вісім годин.
Вона захитала головою:
— Повернуся у відділ. Сидітиму, поклавши ноги на стіл. Чекатиму на якесь убивство, котре видасться для Крипосу такою дрібницею, що вони на нього не зазіхатимуть.
Харрі вибив з пачки дві сигарети, встромив їх до рота, прикурив і дав одну Каї.
— «Now, Voyager» [50] «Уперед, мандрівниче» (англ.) — фільм американського режисера Ірвінга Раппера (1942).
, — засміялася вона. — Хен… Хен… Як же ж його звали, того, хто так казав?
— Хенрейд, — відповів Харрі. — Пол Хенрейд.
— А як звали ту, для якої він прикурював сигарету?
— Бет Девіс.
— Дивовижне кіно. Дати тобі теплішу куртку?
— Дякую, обійдуся. До речі, чому ти сидиш на ґанку? Тропіками це не назвеш.
Вона показала книгу.
— Мої мізки на свіжому повітрі працюють краще.
Харрі поглянув на обкладинку — «Матеріалістичний монізм».
— Гм. Щось нагадує про іспит з філософії в університеті.
— Саме так. Матеріалізм стверджує, що все є матерія та сили. Все, що відбувається, — це частина довгого математичного рівняння, ланцюгова реакція, наслідки того, що вже трапилось.
— А свобода волі — то лиш омана?
— Правильно. Наші дії визначає хімія нашого мозку, котра визначається тим, хто з ким вирішив народити дітей, що, у свою чергу, визначається хімією їхнього мозку. І так далі. Усе можна прослідкувати в минулому — аж до Великого вибуху й ще далі. Навіть те, що хтось напише цю книгу, і те, про що ти думаєш просто зараз.
— Щось таке я вже чув, — мовив Харрі й видихнув сигаретний дим у листопадову ніч. — Якось один метеоролог казав, що якби мав усі змінні, передбачив би погоду на всі часи.
— А ми мали б змогу запобігти убивствам до того, як їх буде скоєно.
— І визначити, що жінка-поліцейський, котра вициганює сигарету, сидітиме на холодному ґанку із грубезною філософською книжкою.
Вона засміялася.
— Я не сама купила цю книжку, я взяла її он на тій поличці. — Вона затягнулася сигаретою, випнувши губи, дим утрапив їй в очі. — Я ніколи книжок не купую. Просто позичаю, щоб почитати. Або краду.
— Найменше сподівався, що ти — крадійка.
— А ніхто не сподівається, тому я ніколи не попадаюся, — мовила вона й поклала недопалок у попільничку.
Харрі кахикнув.
— А як ти крадеш?
— Краду лише у знайомих чи у тих, хто через це не зубожіє. І не тому, що я скнара, просто я трішки пожадлива. Коли я вчилася, то крала рулони туалетного паперу із вбиральні в університеті. До речі, ти згадав, як називається ота чудова книга Фанте?
— Ні.
— Пришли мені есемеску, коли згадаєш.
Харрі усміхнувся.
— Даруй, але я не відправляю есемесок.
— Чому?
Харрі знизав плечима:
— Не знаю. Мені це не до душі. Як ото тубільцям не подобалось, коли їх фотографують, бо вони вважали, що таким чином вони загублять частину своєї душі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу