Ю Несбьо - Леопард

— Отже, це ви заявили про Аделе Ветлесен у розшук, — сказала Кая.

— Так, я, — відповів хлопець, що стояв перед ними у «People & Coffee», — ми мешкали разом. Вона не повернулася додому. Я гадав, що не можу цим нехтувати.

— Звісно, — мовила Кая й глянула на Харрі.

Пів на дев’яту ранку. З Осло до Драммена вони дісталися лише за півгодини, відразу по ранковій нараді, яка скінчилася тим, що Харрі виключив з групи Бйорна Гольма. Той промовчав, лише глибоко зітхнув, помив свою чашку й вирушив назад у криміналістичний відділ у Брюн, щоб продовжити працювати там.

— Про Аделе ви щось чули? — спитав хлопець, переводячи погляд з Каї на Харрі.

— Ні, — відповів Харрі. — А ви?

Хлопець похитав головою, потім озирнувся через плече, перевіряючи, чи не зібралася черга за барною стійкою. Вони сиділи на стільцях перед вікном, що дивилося на один з численних майданів Драммена, іншими словами — на відкриту площу, що правила за парковку. У кав’ярні продавали каву та тістечка за цінами, як в аеропорту, вдаючи, буцімто вони є частиною американської мережі; утім, воно й справді могло так бути. Хлопчина, з яким мешкала Аделе Ветлесен, Гейр Брюн, на вигляд мав років тридцять, навдивовижу білу шкіру, лискуче чоло, що швидко вкривалося потом, над блакитними, метушливими очима. У дев’яності, коли бари-кав’ярні лише почали завоювання Осло, назва його посади в закладі — бармен — вселяла шанобливу повагу. Одначе посада зобов’язувала лише варити каву — мистецтво, у якому, принаймні на думку Харрі, найголовніше — не наробити явних помилок. За поліцейською звичкою Харрі силкувався, слухаючи співрозмовника, за інтонацією, дикцією, лексикою та різноманітними граматичними порушеннями норм розгадати, хто перед ним. Анічогісінько у звичках Гейра Брюна зачісуватися, вдягатися, поводитися не видавало в ньому гомосексуаліста, але варто було йому заговорити, як видавалось, що він — голубий. Щось було у тому, як він вимовляв голосні, вживав безліч зменшувально-пестливих слів, умисно шепелявив. Харрі розумів, що насправді хлопець, можливо, був абсолютним гетеросексуалом, але все одно гадав, що Катрина даремно так поспішно вирішила, що Гейр Брюн та Аделе Ветлесен — співмешканці. Радше це були двоє людей, які з фінансових міркувань разом винаймали помешкання у центрі Драммена.

— Так, — була відповідь Гейра на питання Каї. — Пригадую, вона восени їздила в гори й там ночувала кілька ночей у якійсь халупі. — Він промовив це так, що стало очевидним: навіть цей задум він вважав цілковитою дурницею. — Але зникла вона згодом.

— Ми знаємо, — мовила Кая. — Вона їздила туди з кимось? Може, знаєте, з ким?

— Гадки не маю. Ми такого не обговорювали, досить того, що у нас була спільна ванна, якщо ви мене розумієте. У мене своє особисте життя, а у неї — своє. Але скажемо так: я сумніваюся, щоб вона їздила у таку глушину сама.

— Тобто?

— Аделе майже нічого не робила сама. І уявити її у хатинці в горах без якогось чолов’яги я не в змозі. Але з ким вона була — неможливо сказати. Вона була — якщо вже казати, як є — трішки розпусна. Не мала подруг, але мала багато друзів-чоловіків. Котрих вона приховувала один від одного. Аделе жила не подвійним, а якимсь почетвіреним життям. Щось таке.

— Тобто вона їх усіх дурила?

— Не обов’язково. Колись вона порадила мені, як краще розривати стосунки. Розповіла, як одного разу, поки хлопець порав її ззаду, вона зняла це на мобільник через плече, водночас набрала номер іншого хлопця, з яким тоді зустрічалася, відправила йому фото й стерла ім’я. Усе за один натиск кнопки. — Гейр Брюн поглянув на них безвиразним поглядом.

— Хвацько, — мовив Харрі. — Ми знаємо, що там, у горах, вона розплачувалась за двох. Чи не могли б ви сказати, як звали її товариша, щоб нам було з чого почати?

— Ні, — відповів Гейр Брюн. — Але коли я заявив про її зникнення, вони перевіряли, з ким вона розмовляла по телефону останніми тижнями.

— Хто вони?

— Я імен не пам’ятаю. Хтось із місцевої поліції.

— Добре. Нас уже чекають у поліції, — мовив Харрі й, глянувши на годинник, підвівся.

Кая спитала, не підводячись:

— Чому поліція закрила розслідування? Я навіть не пригадую, щоб про нього писали газети.

— То ви не знаєте? — спитав хлопець і кивнув двом жінкам з дитячими візками, котрі стояли перед барною стійкою, що зараз підійде їх обслужити. — Вона прислала листівку.

— Листівку? — перепитав Харрі.

— Еге ж. З Руанди. У Південній Африці.