Ю Несбьо - Леопард

— Обіцяю, — мовив Харрі.

— До речі, — зазначив Ейстейн. — У мене сьогодні день народження.

— Трясця. Тримай від мене цигарку. Це подарунок до свята.

— Саме те, про що я мріяв!

— Гм… І ні про що більш суттєве?

— Себто?

— Про мир у всьому світі?

— Якщо ти прокинешся, а навколо вічна злагода, це буде означати, що ти вже ніколи не прокинешся. Бо тут влаштували великий вибух.

— Гаразд. А особисто для себе?

— Нічого незвичайного. Хіба що нову совість.

— Нову совість?

— Стара вже поганенька стала. Стильним ти костюмчиком розжився. Гадав, ти маєш лише один, отой, інший.

— Це батьків.

— Святий Боже, ти, мабуть, усох.

— Еге, — мовив Харрі, підправляючи краватку. — Усох.

— А як там ресторан «Екеберг»?

Харрі заплющив очі.

— Пречудово.

— Пригадуєш жалюгідні руїни, куди ми тоді прокрадалися? Скільки ж тоді нам було? Шістнадцять?

— Сімнадцять.

— Хіба одного разу ти не танцював тут з Killer Queen?

— Можливо.

— Аж жаско, як подумаєш, що наша пишнотіла краля, втіха нашої юності, скінчила дні у будинку для престарілих.

Ейстейн зітхнув.

— Гм… Ейстейне?

— Що?

— А чому ми з тобою потоваришували?

— Мабуть, через те, що зростали поруч.

— І все? І жодної духовної спорідненості?

— Хай там як, а я не примічав. Як я знаю, у нас із тобою спільне було лише одне.

— І що ж?

— З нами обома більше ніхто не хотів товаришувати.

Наступні повороти вони проїхали мовчки.

— Окрім Валянка, — сказав Харрі.

Ейстейн пирхнув:

— У нього так страшенно смерділи ноги, що навіть поряд із ним сидіти було нестерпно.

— Саме так, — згодився Харрі. — А нам стало сил.

— Ми терпіли, звісно, — мовив Ейстейн. — Але ж смерділо жахливо.

Вони обоє розсміялися. Лагідно. Легко. Журливо.

Ейстейн поставив авто на коричневій траві, розчинив дверцята. Харрі видерся на дах бункера й сів на краю, гойдаючи ногами. У програвачі внизу, у машині, голос Спрингстіна співав про кревних братів та про присягу, якої треба додержувати.

Ейстейн простягнув Харрі пляшку «Джима Біма». Ревіння поодинокої сирени голоснішало, а потім знову віддалялося, поки зовсім не стихло. Трунок обпалив Харрі горло й шлунок, він виблював. Другий ковток пішов краще. А третій — взагалі чудово.

Здавалось, Макс Вайнберг намірився на клапті порвати шкіру на своїх барабанах.

— Я сам собі дивуюся, чому я навіть не каюся, — зізнався Ейстейн. — Але я ні греця не роблю такого й близько. Здається, з першої ж миті, як розплющив очі, я змирився з усім, як воно є. Отакий я ледацюга. А ти?

Харрі замислився:

— А я страшенно каюся. Мабуть, через те, що я про себе надто високої думки. Переконую себе, що міг би вчинити інакше.

— А насправді, ні греця ти не міг.

— Того разу не зміг. Але іншого разу, Ейстейне… Іншого разу…

— А хіба таке траплялося, Харрі? Хоч би раз за всю трикляту історію людства, га?

— Якщо такого не сталося, то це зовсім не означає, що воно не трапиться ніколи. Я гадки не маю, чи гепнеться зараз ця пляшка, коли я її випущу. Дідько, хто ж таке казав, який філософ? Гоббс? Юм? Гайдеґґер? Хтось із цих навіжених.

— То скажи мені.

Харрі знизав плечима:

— Гадаю, можна навчитися. Але ж ми вчимося так страшенно повільно, що утямлюємо щось, коли вже запізно. Наприклад, той, кого любиш, благає в ім’я любові зробити йому послугу. Скажімо, допомогти померти. Але ти відповідаєш «ні», бо не збагнув, не усвідомив цього. А коли врешті все збагнеш — уже пізно. — Харрі зробив чималий ковток. — І ти йдеш на таке заради когось іншого. Можливо, заради того, кого ненавидиш.

Ейстейн узяв пляшку.

— Гадки не маю, про що ти, але звучить якось понуро…

— Пусте, адже ніколи не буває пізно зробити добру справу, хіба ні?

— Може, ти хочеш сказати: завжди пізно?

— Ні! Мені зазвичай видавалось, що ми надто багато сил гайнуємо на ненависть, і у нас просто бракує снаги на вчинок під владою інших почуттів. Батько думав інакше. Він сказав, що ненависть і любов — це одне й те саме. Все починається з любові, а ненависть — то лише її зворотний бік.

— Амінь.

— Отже, з цього випливає, що ми маємо рухатись у зворотному напрямку: від ненависті до любові. Мабуть, ненависть — підходяща умова того, щоб навчитися нарешті колись вчинити інакше.

— Коли з тебе пре оптимізм, мене аж нудить, Харрі.

У приспів влилися звуки органа, що завивали, як циркулярна пила.

Ейстейн схилив голову набік, струшуючи попіл. Очі Харрі набрякли сльозою. Бо раптом він побачив усі роки, що склалися у їхнє трикляте життя, у тому, як його друг струшує попіл, — зазвичай, трохи схиливши голову набік, ніби цигарка йому заважка, ніби отой світ у викривленій перспективі був більше йому до вподоби. Попіл падав додолу у шкільній курилці, у порожню пивну пляшку на вечірці, куди вони вривалися непрохані, на холодний сирий бетон у бункері.