Ю Несбьо - Леопард

Бйорн Гольм навіть не збавив швидкості.

— Добре. Раптом трапляється дещо. Уле отримує листа. Від шантажиста. Той знає, що Уле убивця, й вимагає грошей, а як ні,то він накличе на нього поліцію. Найперша думка Уле: мабуть, то хтось із тих, хто був у хатинці, отже, хтось із двох, які ще серед живих. Іска Пеллер чи Тоні Лейке. Іску Пеллер він зразу викреслює, позаяк вона австралійка, вже поїхала додому й навряд чи вміє писати норвезькою. Тоні Лейке — оце так іронія долі! Вони не бачилися з ним у хатинці, але Аделе, певна річ, могла згадати про нього, коли фліртувала з Тоні. Чи Тоні побачив ім’я Уле у книзі для відвідувачів. Хай там як, а прочитавши у газетах про ці убивства, що скоюються одне за одним, Тоні мав, зрештою, вхопити взаємозв’язок. Поза тим, спроба шантажувати чудово вписується в загальну картину, адже, якщо вірити фінансовим виданням, Тоні відчайдушно шукає грошей для свого проекту в Конго. Уле приймає рішення. І хоч над усе він прагнув, щоб Тоні надалі жив зганьбленим, та доведеться вжити інших заходів, перш ніж обставини стануть неконтрольованими. Тоні мусить померти. Уле вистежує його. Їде слідом за ним на потязі туди, куди він часто їздить, — в Устаусет. Йде слідами, залишеними його скутером, до покинутої хатинки, яка стоїть серед прірв та розколин. І там Уле наздоганяє його. І Тоні впізнає привида, хлопчину з танців, якому він відтяв шмат язика. Й, безсумнівно, розуміє, на що йому тепер сподіватися. Уле мститься. Він катує Тоні. Можливо, щоб він виказав імовірних поплічників у шантажі. А може, просто для насолоди.

Олтман різко підняв скло.

— Холодно, — пояснив він.

— І раптом повідомляють, що Іска Пеллер у Ховасхютті. Уле усвідомлює, що розв’язка вже наближається, але відчуває: щось не те, це пастка. Він згадує про великий сніговий карниз над хатинкою, — місцеві казали, що це небезпечно. І він вирішує. Можливо, він прихопив з собою Тоні як провідника, йде у Ховасхютту й динамітом підриває замет. Потім повертається на скутері, кидає Тоні, живого чи мертвого, в урвище, а за ним — і сам скутер. Якщо труп колись знайдуть, все скидатиметься на нещасний випадок. Може, людина обпеклася, поїхала шукати допомоги й упала у прірву, всяке трапляється.

Дерева обабіч дороги розступилися. Вони їхали повз озеро, місяць відбивався у воді.

— Уле торжествує, він взяв гору. Він усіх ошукав, пошив у дурні. І він уже насолоджується власне грою, відчуттям, що він режисер, що все твориться за його волею. І ось майстер, який зав’язав вісім окремих доль в одну драму, вирішує послати нам останній привіт. Чи то пак — мені.

Купка будиночків, заправка й торговельний центр. Вони звернули ліворуч з кругової розв’язки.

— Уле відтяв Тоні середнього пальця на лівій руці. І у нього є мобільний Лейке. Саме з цього мобільного він телефонував мені з центру Устаусета. Мій номер ніде не зареєстрований, але Тоні Лейке вніс його у свої контакти. Уле лишив порожнє повідомлення, може, то була просто грайлива примха.

— Або він прагнув збити нас з пантелику, — мовив Бйорн Гольм.

— Або показати свою перевагу, — додав Харрі. — Так само, як коли залишив палець Тоні Лейке біля моїх дверей в Управлінні поліції, просто під нашим носом, — буквально показуючи нам середнього пальця. Бо він має таку змогу. Він Залицяльник, він змив ганьбу, одважив здачі, помстився усім, хто зневажав його, чи їхнім послідовникам. Свідкам. Шльондрі. І хтивому спокуснику. Та зненацька трапляється непередбачуване. Штаб-квартиру на фабриці «Кадок» викрито. Певна річ, поліція ще не вийшла на слід самого Уле, але вже наближається, а це небезпечно. І Уле йде до свого начальника й повідомляє, що бере відпустку й усі відгули, що назбиралися. І що його довгенько не буде на роботі. І літак у нього, до речі, післязавтра.

— О двадцять першій п’ятнадцять, на Бангкок, через Стокгольм, — уточнив Бйорн Гольм.

— Чимало у цій історії — лише припущення. Окрім одного — ми на місці. Тут.

Бйорн звернув зі шляху й поїхав гравійною доріжкою до великої дерев’яної, пофарбованої вохрою будівлі. Зупинився й вимкнув двигун.

У жодному вікні не світилося, але вивіски на стінах першого поверху свідчили, що в одному кінці будівлі колись була продовольча крамничка. В іншому, за п’ятдесят метрів від них, під вуличним ліхтарем стояв зелений джип «черокі».

Було тихо. Ані звуку. Ані часу. Ані вітру. З віконця з боку водія джипа у повітря здіймався цигарковий дим.

— Місце, де все розпочалося, — мовив Харрі. — Танцювальний клуб.