Ю Несбьо - Леопард

— А я пригадую де, — мовила Беата Льонн. — Ми отримали рапорт з кресленнями й фотографіями. Відбитки лівої руки Х1 залишено на помпезному, але надзвичайно вульгарному письмовому столі. Ось так. — Вона підвелася й обіперлася лівою рукою об стіл. — Якщо не помиляюся, саме там стоїть його домашній телефон. Ось так. — Правою рукою вона поширеним жестом зобразила телефон: великий палець біля вуха, а мізинець — біля рота.

— Пані та панове, — широко посміхаючись та розводячи руками, втрутився Бельман. — Гадаю, ми натрапили на справжній слід. Продовжуйте шукати збіги з Х1, Гольме. Але пообіцяйте мені, що ним не виявиться чоловік однієї з польок, котрий прийшов тільки для того, щоб безкоштовно зателефонувати додому, гаразд?

Коли всі полишали залу, Пеліканиха підійшла до Харрі. Вона відкинула назад свої заплетені кіски.

— Можливо, ти кращий, ніж мені видавалось, Харрі. Але тобі не завадить, якщо ти хоч іноді казатимеш «я гадаю», висловлюючи свої теорії. — Посміхнувшись, вона жартівливо штовхнула його стегном.

Харрі оцінив посмішку, на відміну від штовхання стегном… У кишені завібрував телефон. Він дістав мобільний. Телефонували не з Державної лікарні.

— Його логін — Нешвілл, — мовила Катрина Братт.

— Як американське місто?

— Саме так. Він заходив на сайти трьох найбільших газет, читав про убивства все підряд. Прикра новина: це все, що я для тебе знайшла. Нешвілл — користувач, який був активним у Мережі лише протягом кількох місяців і шукав лише те, що стосувалось убивств. Може скластися враження, що Нешвілл підготувався до того, що його перевірятимуть.

«Як наче він один з наших», — подумав Харрі.

— Ну… — мовила Катрина. — Тобі доведеться шукати чоловіка у ковбойському капелюсі.

— Що?

— Нешвілл. Мекка музики кантрі тощо.

Тиша.

— Агов! Харрі?

— Я чую. Звісно. Дякую, Катрино.

— А цьомчик?

— З голови до п’ят!

— Оце вже ні, дякую.

Зв’язок увірвався.

Харрі дали кабінет з видом на Брюн, він саме споглядав безрадісний краєвид за вікном, коли у кімнату постукали.

У дверях стояла Беата Льонн.

— То як воно — у ліжку з ворогом?

Харрі знизав плечима:

— Ворога звати Кавалер. Або Залицяльник.

— Пусте. Я зайшла сказати, що ми звірили відбитки з письмового столу з базою даних. Збігів немає.

— Іншого я й не сподівався.

— Як батько?

— Питання кількох днів…

— Мені дуже шкода.

— Дякую.

Вони подивилися одне на одного. І зненацька Харрі збагнув, що саме це обличчя волів би бачити на похороні: бліде личко, котре він бачив на інших похоронах, — заплакане, з великими трагічними очима. Обличчя, наче створене для похорону.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Я знаю лише одного злочинця, який так убивав, — відповів Харрі й відвернувся до вікна.

— Скидається на Сніговика, так?

Харрі повільно кивнув.

Вона зітхнула:

— Я обіцяла не казати тобі, але телефонувала Ракель.

Він вдивлявся у далечінь, на багатоповерхівки Гелесфюра.

— Питала про тебе. Я сказала, що у тебе все добре. Чи я правильно зробила, Харрі?

Він глибоко зітхнув:

— Певна річ.

Беата ще хвильку постояла в дверях. А потім пішла.

Як вона там? Як Олег? Де вони? Що вони роблять, коли спускається вечір, хто оберігає їх, хто стоїть на варті? Харрі, опустивши голову, обхопив її руками.

Лише одна людина знає, як міркує Залицяльник-Кавалер.

Настав вечір, стемніло, але нічого не трапилось. Жагучий інформатор, адміністратор готелю «Брістоль» на прізвисько Капітан, зателефонував Харрі, аби повідомити, що хтось телефонував до готелю й питав, чи мешкає у них Іска Пеллер, австралійка, про яку писали в «Афтенпостен». Харрі припустив, що то, мабуть, якийсь газетяр. Але Капітан заперечив, мовляв, навіть найзухваліший журналюга знає правила гри: спочатку назвися й скажи, з якого ти видання. Харрі подякував і мало не попросив зателефонувати, якщо у Капітана буде щось нове. Але потім второпав, до чого може призвести таке заохочення.

Зателефонував Бельман, аби повідомити, що відбудеться прес-конференція, і якщо Харрі хоче прийти, то…

Харрі відмовився й відчув, що Бельман полегшено зітхнув.

Він сидів і барабанив пальцями по столу. Підняв слухавку, хотів був зателефонувати Каї, але потім поклав.

Знов узяв слухавку й обдзвонив кілька готелів у центрі міста. Там ніхто не пригадував, щоб у них питали про якусь Іску Пеллер.

Харрі глянув на годинник. Хотілося випити. Оце б піти в офіс до Бельмана й спитати, куди він, хай йому грець, подів опіум. І замахнутися кулаком, щоб побачити, як він скулиться…