Ю Несбьо - Леопард

Він спитав крізь сльози:

— Якої ночі?

— Ти знаєш якої, майже всі вони зараз мертві. Ну ж бо!

— Я не знаю. Повір мені, я не маю до того стосунку. Води. Прошу. Будь ласка…

— …ласка?! Яка… ласка?!

Сморід. Сморід його плоті, тіла, що горіло. Він спромігся лише на хрипкий шепіт:

— Там був… лише я…

Глузливий сміх.

— Чудово. Сподіваєшся, що я повірю тій абищиці, яку ти ладен сказати, тільки б біль ущух? Повірити, що ти не здатен викашляти ім’я поліцейського, на якого працюєш? Але я знаю, що ти стерпиш більше. Ти ж витривалий.

— Шарлотта…

Чоловік замахнувся коцюбою. Але він навіть не відчув удару. Лише на мить, шалено жадану мить, світло згасло перед його очима. А потім знову пекельний біль пожирав його.

— Вона мертва! — рикнув чоловік. — Вигадай щось переконливіше!

— Я мав на думці ту, іншу. — Він намагався змусити свою голову міркувати. Він же пам’ятав, він же мав пречудову пам’ять, чому ж вона не допомагає йому зараз? Невже йому дійсно так зле? — Вона австралійка.

— Брешеш!

Він відчув, як в очах знов усе розпливлося. Новий холодний душ. Миттєве просвітлення.

Голос:

— Хто? Як?

— Убий мене! Пощади! Я… ти ж знаєш, у мене й на думці не було нікого захищати. Господи Ісусе, навіщо воно мені?

— Мене це не обходить.

— То чому ж ти не хочеш просто вбити мене? Я вбив її! Чуєш? Я вбив! Зроби це! Помстися!

Чоловік поставив відро убік, упав у крісло, нахилився, упершись ліктями в підлокітники, а підборіддям — на схрещені кулаки, і повільно одказав. Мовби не чув того, що він йому говорив, а думав про щось зовсім інше:

— Знаєш, я стільки років мріяв про це… А зараз, коли ми тут… я сподівався, що буде… солодше.

І він знов ударив його коцюбою. Потім, схиливши голову набік, глянув на нього. З кислою, невдоволеною міною ткнув коцюбою йому в бік, ніби пробуючи:

— Може, мені просто забракло фантазії? Може, страву приправити треба?

Щось змусило його обернутися. Лунало радіо. Надто тихо. Чоловік, підійшовши, додав гучності. Новини. Десь у великому приміщенні лунали голоси. Ховасхютта. Свідок. Слідчий експеримент.

Він так змерз, що геть не відчував ніг. Заплющив очі і знову став молитися своєму Богові. Він уже не просив позбавити його болю. Молився, щоб кров Ісусова спокутувала всі його гріхи, щоб ноша того, що він накоїв, лягла на чужі плечі. Він позбавив життя. Так, він зробив це. І молився, щоб йому дозволили омитися у крові прощення. А потім померти.

Світла було стільки, що навіть у сонцезахисних окулярах очі у Харрі пеком пекли. Як ото ніби дивитися на океан діамантів: лихоманково сяйливе світло, сонце світить на сніг, а сніг відбиває сонце. Харрі пересів далі од вікна, хоч і знав, що ззовні маленькі квадратики віконного скла скидаються на чорні непроглядні люстерка. Він глянув на годинник. Вони прибули у Ховасхютту вночі. Юссі Колкка облаштувався разом з Харрі та Каєю у хатинці, решта зарилися у сніг, дві групи по четверо, кожна у своєму кінці долини, десь за три кілометри одна від одної.

Щоб закинути приманку, вони обрали Ховасхютту. Причин на те було три. По-перше, саме на це чекав убивця. По-друге, вони сподівалися, що убивця чудово знається на цій місцевості й вважатиме за безпечне завдати удару саме тут. І по-третє, через те, що це — чудова пастка. До улоговини, де розташована хатинка, підійти можна лише з північного сходу та півдня. Адже на сході — прямовисна скеля, а на заході стільки урвищ та розколин, що треба знати місцевість як «Отче наш», щоб знайти стежку.

Піднявши бінокля, Харрі намагався побачити решту, але бачив лише білий сніг. Він розмовляв з Мікаелем Бельманом, що сидів у засідці на півдні, та з Мілано, що причаївся на півночі. За інших обставин вони б скористалися своїми мобільними, але у горах ловила лише одна мережа — «Теленор». Попередній державний монополіст мобільного зв’язку мав достатні кошти, щоб понатикати своїх вишок на кожному пагорбі, на кожному белебні, але поліцейські, як і Харрі, здебільшого користувалися іншими операторами, от і доводилось їм перемовлятися по рації. Аби його знайшли, коли щось скоїться у Державній лікарні, Харрі перед тим, як поїхати, залишив на автовідповідачі повідомлення про те, що він поза зоною досяжності, й дав номер Мілано, який користувався «Теленором».

Бельман переконував, що вони вночі не змерзнуть. Поєднавши спальні мішки, килимки, які відбивають тепло, й парафінові пічки, вони досягли бажаного ефекту — навіть довелося познімати частину одягу. А зараз у снігових лігвах, котрі вони викопали на схилах гори, зі стелі крапає тала вода.