Ю Несбьо - Леопард

Бельман посміхнувся, почув, як кілька газетярів засміялися, й зрозумів, що йому вибачили.

Мікаель Бельман коротко розповів, над чим вони наразі працюють. Тобто ще раз переповів усі ті нечисленні досягнення, які вони мають: наприклад, як за допомогою мотузки вони визначили майстерню у Люсерені, про те, що знайшли труп Аделе Ветлесен, і про так зване леопольдове яблуко, знаряддя убивства, яке використали у перших двох убивствах. Уже відомі факти. Він помітив, як дехто з журналістів стримав позіх. Мікаель Бельман кинув погляд на аркуш паперу, що лежав перед ним. На сценарій. Позаяк то був саме сценарій, докладний сценарій невеликої вистави. Ретельно зважений і продуманий. Не надто багато, але й не замало, наживка має пахнути, а не смердіти.

— І нарешті, скажу кілька слів про свідків, — мовив він і завважив, як нашорошилися журналісти. — Як ви знаєте, ми просили прийти у поліцію усіх, хто був тієї ночі у хатинці в горах разом з жертвами убивств. До нас звернулася така собі Іска Пеллер. Сьогодні вона прилетить із Сіднея й завтра поїде у Ховасхютту з одним із наших співробітників. Там вони спробують реконструювати події якомога точніше.

Певна річ, зазвичай вони не називали свідків, але за таких обставин без цього обійтися не можна було, адже той, кого вони насправді пильнували, себто убивця, має зрозуміти, що поліція дійсно натрапила на когось, хто ночував у хатинці. Бельман не підкреслював слова «один», але саме у цьому сенс. Їх усього двоє: свідок і звичайний слідчий. У хатинці. Далеко від людей.

— Ми, звичайно, сподіваємося, що фрекен Пеллер дасть нам детальніший опис решти туристів, які ночували у хатинці того вечора.

Вони заздалегідь обміркували вирази, якими будуть послуговуватись. Прагнули пробудити враження, що свідок спроможний викрити убивцю. Разом з тим, як вважав Харрі, не можна допустити, щоб те, що свідка супроводжує лише один слідчий, видалось дивним. Небагатослівний вступ «нарешті, скажу кілька слів про свідків», а потому «ми, певна річ, сподіваємося», що послаблює драматичність, мали на меті натякнути, що наразі поліція не вважає цю жінку важливим свідком, а отже, вона не потребує надзвичайних заходів безпеки.

— А що вона бачила, як ви гадаєте? Якщо ваша ласка, прокажіть ім’я свідка чіткіше.

За вимовою то був чоловік з Ругалана. Нінні нахилилася до мікрофону, аби нагадати, що питання треба ставити наприкінці, але Мікаель, хитнувши головою, зупинив її.

— Ми знатимемо, що свідок пригадає, коли повернеться з Ховасхютти, — відповів Бельман, нахилившись до мікрофону з позначкою «NRK» — державне телерадіомовлення. Мережа по всій країні. — Вона їде з одним із найдосвідченіших наших слідчих, і вони будуть там протягом доби.

Він глянув на Харрі Холе, котрий стояв у кінці зали. Харрі ледь помітно кивнув. Він збагнув сенс повідомлення: доба, двадцять чотири години. Страву викладено на тарілку й подано до столу. Погляд Бельмана ковзнув далі. Застряг на Пеліканисі. Лише вона противилася їхньому задуму, доводячи, що це нечувано — вводити пресу в оману свідомо. Тоді він оголосив перерву і поговорив з нею віч-на-віч. Після тієї розмови вона пристала до більшості. Нінні запропонувала ставити питання. Люд у залі заворушився. Мікаель Бельман розслабився, налаштувавшись давати розмиті відповіді, послуговуючись годящою для всіх випадків фразою: «на цьому етапі розслідування ми не маємо права розголошувати таку інформацію».

У нього так задубіли ноги, що він геть їх не відчував. Як таке можливо? Адже решта тіла палала. Він так кричав, що цілком позбувся голосу, горло пересохло, обернувшись на суцільну рану, у якій кров спеклася й стала червоним попелом. Тхнуло паленим волоссям і горілим салом. Піч пропалила фланелеву сорочку наскрізь, пропалила спину, тож поки він безугавно горлав, вони стали одним цілим. Він сам розплавився, наче олов’яний солдатик. Коли він відчув, що його свідомість поринає у біль та жар, і він от-от порине у рятівну безтяму, він зненацька опанував себе. Чоловік вихлюпнув на нього відро холодної води. Біль на хвильку ущух, і він знову заридав. Потім відчув, як між спиною та піччю шипить окріп, і біль повернувся з новою силою.

— Ще води?

Чоловік звів на нього очі. Той стояв перед ним з повним ущерть відром. Туман перед очима на мить розійшовся, і він побачив його цілком чітко. На обличчі його танцювали відблиски полум’я з печі, на чолі виблискували краплини поту.

— Усе дуже просто. Мені треба знати лише одне: хто це? Хтось із поліції? Хтось із тих, хто був тієї ночі у Ховасхютті?