Ю Несбьо - Леопард

Він крадькома прочинив двері й увійшов у коридор. Постояв, дослухаючись, біля дверей у вітальню. Тиша. Аж надто тихо. Він натис на ручку і розчинив двері навстіж, а сам притулився коло одвірка спиною до стіни. Потому, нахилившись, зробив рвучкий крок у темряву, тримаючи перед себе ножа.

У темряві він роздивився обриси того, хто сидів долі. Він сидів, опустивши голову, руками уклякло обіймаючи пічку.

Він сховав ніж у піхви й увімкнув світло коло канапи. Раніше йому це не спадало на думку, але раптом він зауважив, що канапа дуже подібна до такої самої у туристичній хатинці. Туристична спільнота, певно, отримала значну знижку, зробивши купівлю оптом. Але оббивка потерлася, хатинку ж забили кілька років тому, адже місця тут небезпечні, трапилось кілька нещасних випадків, коли туристи, які намагалися потрапити у хатинку за негоди, зривалися у прірву.

Голова жертви біля залізної пічки повільно гойднулася.

— Вибач, що я так удерся. — Він перевірив, чи добре закріплено ланцюг, який прикував руки жертви до пічки.

Потім почав викладати покупки з наплічника. Шапку він насунув дуже низько й у продуктовій крамничці в Устаусеті пробув зовсім недовго, тільки туди й назад. Печиво. Хліб. Газети. З них він чимраз більше дізнається про прес-конференцію. І про цього свідка у Ховасхютті.

— Іска Пеллер, — мовив він уголос. — Австралійка. Вона у Ховасхютті. Як гадаєш? Чи вона щось бачила?

Голосові зв’язки чоловіка біля пічки дозволяли лише прохрипіти:

— Поліція. Поліція у Ховасхютті.

— Знаю. Про це пишуть у газетах. Лише один слідчий.

— Вони там. Поліція винайняла хатинку.

— Невже? — Він глянув недовірливо. Невже поліція влаштувала засідку? А це падло, що сидить перед ним, намагається допомогти йому, порятувати, щоб він, бачте, у пастку не втрапив? Лише від цієї думки його охопила лють. Але та жінка таки щось бачила, чому б тоді вони привезли її аж із Австралії. Чи, може? Він схопив коцюбу.

— Трясця, як від тебе тхне? Чи ти наклав у штани?

Голова жертви знов упала на груди. Чолов’яга явно переселився у це місце. У шухлядах лежало кілька особистих речей. Лист. Якісь інструменти. Кілька старих сімейних фото. Паспорт. Ніби мрець прагнув утекти, планував переїхати деінде. Деінде, але не туди, де опинився, біля самого вогнища, де йому судилося мучитися за свої гріхи. Хоча часом спадало на думку: може, за усією цією чортівнею стоїть не цей мрець. Адже ж є межа болю, який людина здатна стерпіти, перш ніж у неї розв’яжеться язик.

Він знову перевірив телефон. Кат його бери, зв’язку немає…

Але ж як смердить! Свинарник. Треба підвісити його там, щоб підсох. Саме так колись робили з копченим м’ясом.

Кая лягла у спальні, сподіваючись хоч трошки передрімати перед вартуванням. Колкка налив кави спочатку собі, потім Харрі.

— Дякую, — мовив Харрі, уткнувшись очима в темряву.

— Дерев’яні, — мовив Колкка, розглядаючи лижі Харрі біля каміна.

— Це батькові, — пояснив Харрі. Він знайшов усе лижне спорядження у підвалі будинку в Уппсалі. Палиці були нові, з якогось металевого сплаву й видавалися легшими за повітря. Харрі навіть спало на думку, чи не заповнені вони всередині гелієм? Але лижі були старі, широкі гірські лижі.

— Змалку ми щороку на Великдень їздили у дідову хатинку на горі Леша. Батько завжди прагнув видертися саме на цю вершину. Тому казав нам з сестрою, що нагорі є кіоск, де продають пепсі-колу. Сестреня обожнювала її. Тож якщо ми подолаємо цей останній підйом, то…

Колкка кивнув і погладив рукою нижній непофарбований бік лиж. Харрі зробив ковток кави.

— Сестреня між Великоднями забувала, що це обман. І я теж хотів забути. Але я намагався запам’ятати все, що розповідав мені батько. Правила поведінки у горах, як орієнтуватися без компаса, як вижити під лавиною. Про норвезькі королівські династії, династії китайських імператорів, американських президентів.

— Добрі лижі, — мовив Колкка.

— Трохи закороткі.

Колкка сів біля вікна в іншому кутку кімнати:

— Так, дитиною не віриться, що колись батькові лижі стануть тобі закороткими.

Харрі почекав трохи. Потім іще. І врешті почув.

— Вона була така гарна, — мовив Юссі Колкка. — Мені здавалося, що я теж їй подобаюсь. Дивно. Я лише торкнувся її грудей. Вона не пручалася. Мабуть, злякалася.

Харрі пересилив бажання підвестися й вийти геть.

— Це правда, — вів далі Колкка. — Доводиться служити тому, хто витягнув тебе із багна. Навіть коли знаєш, що тебе використовують. А що вдієш? Часом доводиться визначатися, на чий бік пристати.