Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

— Ну от, — продовжував Крапка, — тепер тут, у Києві, сталося таке. До речі, ви про це замітку читали, якщо в моїх речах порпались…

— Але ж і ви мої роздивлялися! — не втерпіла подати репліку Муся.

Олексій зморщився, але вирішив ніяких зайвих слів не говорити — адже з таким напарником тільки зачепись! — і продовжував міркувати вголос:

— …Сталося таке. Було розгромлено авіаційну майстерню, в якій інженери-авіатори на чолі з професором політехнічного інституту Миколою Артем’євим та інженером Федором Фердинандовичем Андерсом займалися розробкою аеропланів. У газеті написано, що це було звичайне хуліганство. Але Андерс, котрий, до речі, в моєму околотку живе, на Фундуклєєвській, сам мені повідомив по-секрету, що таки пропало звідти щось важливе. Ну от. Я зі служби звільнився і тепер тут у приватному, так би мовити, порядку…

Муся аж дихання зачаїла!

А потім не витримала, скрикнула:

— Креслення пропало?!

— А ви звідки знаєте? — підозріло глянув на неї Олексій.

— Здогадуюсь… — забурмотіла Муся, скроні потираючи. — Вирвалося… Будь ласка, продовжуйте! Я більше ані слова не скажу!

І про всяк випадок обома руками затулила рота.

— Це було креслення, зроблене в одному примірнику — особливого типу аероплана, — продовжував Крапка, — котрий здатен злітати з палуби корабля…

Муся своїм розумом, що його б, як тато дорогий їй не раз казав, приставити б до чоловічої голови, розуміла, що треба їй чемно поводитись, адже вперше з серйозним слідчим розмову вела — але натура над ним гору взяла: знову скрикнула несамовито:

— А у нас, у Петербурзі, вбито морського інженера, котрий розробляв якісь секретні воєнні кораблі! І слід від того вбивства сюди, на «Царицю Дніпра», веде!!!

Зірвались обоє зі своїх місць.

Один одному в очі дивляться, мов два хорти, що слід узяли.

Але не встигли і слова промовити, як почули з палуби, де публіка розважалася, несамовитий лемент.

Довелося «карти» скласти — і прожогом обоє на палубу кинулись.

— Це удача! Удача! Візьми крупним планом! — пошепки кричав режисер оператору.

А той, звісившись за борт, несамовито накручував ручку кіноапарата.

Пасажири, зокрема їхня чоловіча частина, так само висіли на перилах, вказуючи пальцями вниз, жінки репетували і голосили, матроси безтямно снували серед них, вхопивши хто багор, хто — канат.

Галас стояв неймовірний.

Розштовхавши юрму, Олексій і Муся прорвалися вперед і теж перегнулися через перила.

Побачили страшну картину: у хвилях, зачепившись краваткою за якірний ланцюг, погойдувалося тіло ювеліра Соломона Штока…

Пані, оточивши колом мадам Шток, бризкали їй в обличчя тим, що було під рукою, — лимонадом. Жорж розгублено стояв поруч, притискаючи до грудей клітку з папугою.

Крізь натовп пробивався до перил Іполит Вікентійович, за ним біг капітан.

— Усім розійтись! Пропустіть! Посуньтесь!

— Тіло треба дістати! — командував капітан. — Заспокойтесь, панове, з нами поліція!

— Знімай, знімай! — шепотів режисер. — Зараз ця морда — в самий раз!

— Соломон! Соломошо! — басом волала мадам Шток.

— Соломошо, дай червінця! — вторив за нею схарапуджений папуга.

Мадам Шток рвалася до перил, звісилась — і відкинулася назад, на руки панства.

— О! О! Соломошо, на кого ж ти нас покинув? — волала мадам Шток і, обернувшись до сина, зауважила: — А краватку нову нап’яв…

Іполит із капітаном за допомогою матросів нарешті змогли відтіснити публіку від перил.

Пані повели мадам Шток. Аби вона не бачила, як її нещасного чоловіка витягатимуть з води.

Помітивши в натовпі Мусю, Іполит поважно кивнув їй: нарешті у нього в руках була справжня справа!

Петро Шнур, що метушився серед матросів, майже впритул підійшов до Мусі, втягнув ніздрями запах її волосся.

Посміхнувся і зник серед юрми.

Обід, який накрили в салоні, вже не був таким безхмарним, як сніданок.

Публіка тихо працювала ложками і виделками, пошепки обговорюючи несподівану біду.

Але ж голод не тітка, всі чемно сиділи і жували. Усе ж таки і апетит не «в Києві дядько».

Нагуляли.

Муся, котра прийшла раніше за Олексія, сіла за столик, вдихаючи шалений аромат густого червоного борщу, в якому білосніжною хмарою висіла, не розтікаючись, сметана.

Тільки серветку на колінах розіклала, як до неї підсів Іполит Вікентійович.