Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Муся зніяковіла: а що як зараз і Крапка підійде, що Іполиту пояснювати?

Але, вирішила, нехай буде як буде, усе одно назад дороги немає — лише через вдале розслідування.

А для цього їй і цей, і той знадобляться.

— Такі ось справи, Мар’є Матвєвно… — ніби продовжуючи розмову, збуджено почав говорити слідчий. — Оце так-так… Ваші передбачення, як завжди, слушними виявилися. Красно дякую. Поведінка у цих пані, котрих ви мені порекомендували, дійсно неадекватна… — і потер шишку, що йому на чолі Лізавета Павлівна кулачком своїм семипудовим закарбувала. — Я їх у каюті зачинив. Нехай поміркують. Так би мовити — психологічна атака…

— Ой, який же ви розумник, Іполите Вікентійовичу! — похвалила Муся.

Той поважно кивнув, серветку за комір заклав.

А Муся, поки його борщ у свій полон не взяв, запитання швиденько підсунула:

— А зі Штоком що сталося?

— Випав за борт, бідака. Зачепився краваткою за колесо. Жахлива смерть…

— А свідків опитали?

— Та які там свідки, — зітхнув Іполит. — Це вночі сталося.

Хотіла Муся змовчати, аби собі ласий шматок залишити, але не втерпіла, сказала, стримуючи гнів до такого невігластва:

— А хоча б ті свідки, що бачили його останнім!

— Нічого цікавого! — заспокоїв її слідчий. — Дружина каже, що за вечерею скрутило його — от він «до вітру» прямо з-за столу зірвався. Вона його більше й не бачила. Вона впевнена, що… вибачте, небіжчик у полюбовниці ночував.

— Ай-яй-яй, — картинно захитала головою Муся. — Як же він так швидко тут полюбовницю тут завів?

Напружився Іполит:

— А що, у вас інше припущення?

— Ні-ні, що ви, — поспішила заспокоїти Муся і улесливо поглянула. — А чи не дозволите ви, шановний Іполите Вікентійовичу, мені з тими дамами самій погомоніти? Так би мовити, по-жіночому. Усе ж таки легше їм буде зі мною порозумітися…

— Навіть не знаю… — з сумнівом промовив Іполит. — Я б сам хотів… дотиснути…

— Ну, дорогенький, ну, люб’язний друже… — почала пускати бісики Муся. — Ви ж мене знаєте…

— Знаю. По-вашому все одно буде… — зітхнув Іполит Вікентійович тяжко. — О, якби ж то ви, Мар’є Матвєвно, до мене хоч мізерну прихильність виявили…

Муся ніжно свою долоню на його руку поклала, думає — я тебе дотисну.

Але дотиснути не встигла: до салону зайшов Олексій.

Здивовано зиркнув на парочку і поглядом у Мусі запитав, хто це такий тут розсівся, чи не потрібна допомога.

Та ледь помітно головою хитнула, Олексій одразу до шинквасу подався.

— Який же ви пустун, Іполите Вікентійовичу, — кокетливо відказала Муся. — Вам би про користь справи думати…

І продовжила натиск:

— То дасте мені добро на допит?

Іполит накрив її руку своєю — теплою і вологою, дістав з кишені ключ від каюти ув’язнених пані, простягнув Мусі:

— Ну як вам відмовити?

Муся хотіла було одразу ж свою ручку з його висмикнути. Та Іполит Вікентійович неабияку сміливість проявив, упіймав Мусину ручку, затиснув у своїй долоні, каже наполегливо:

— Тільки і ви це на мою користь зарахуйте…

І ручку її не відпускає, як Муся не смикається.

Уже і гості почали на них увагу звертати та на Олексія зиркати, мовляв, он дружина твоя нового кавалера знайшла. Що робитимеш?

Олексій від шинквасу неквапливо відійшов, став над обома, грізний, мов Зевс.

З подивом глянув на це «ручкання» і каже до «дружини» хмільним голосом, так щоби усі чули:

— Дозвольте! Це як же розуміти, ри… — гикнув прямо в обличчя здивованого Іполита і слово ненависне для Мусі проковтнув. — Хто це такий?

Муся зробила переляканий вигляд і прошепотіла Іполиту:

— Він дуже ревнивий…

— Хто? — не зрозумів Іполит, оглядаючи нахабного пияка.

— Наречений мій, — кивнула на того Муся. — Із Києва. Тільки, благаю, татусеві нічого не кажіть!

Олексій зробив страшні очі, навис над ними, мов тінь ведмедя над пораненим мисливцем, гості аж виделками стукати припинили. Ох і цікавий же коленкор виходить!

— Це що, жарти? — не зрозумів Іполит Вікентійович. — Звідки він тут узявся?

— Ми таємно обвінчалися ще минулої зими! Пам’ятаєте, коли я до тітки в Глобине їздила. Тепер лише зійшлися, щоби тут, у круїзі, відсвяткувати! А потім уже, як годиться, татусеві до ніг! Нехай карає, але справу зроблено.

— Ось воно як… — пробурмотів Іполит розгублено. — Справу зроблено… Не очікував.

— Саме так, вельмишановний! — підтвердив «наречений».

Та як заволав на всю їдальню:

— Па-пра-шу!!!

І погрозив пальцем перед носом розгубленого слідчого.