Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Пані і панове бавляться наче діти.

Панянки черевички поскидали, стали колом і одна одній згорнуту м’ячиком серветку кидають: кому вона до рук потрапляє, той назву квітки каже, хто не скаже — той програв!

— Неймовірне видовище, — шепоче князь до купця. — Парадиз!

Потоваришували вони тут не на жарт, разом до мадери прикладаються, разом за карти сідають, разом від дружин ховаються. А дружинам і не до них!

Пані то за шансоньє табуном ходять, то мліють від літературного читання письменника-інкогніто, то обступають дивовижну Ванду — дивляться, як вона китайські пейзажі з Дніпрових круч виробляє.

Усім весело.

Крім княжни Анастасії. А, можливо, їй теж не сумно, просто сидить у шезлонзі, дрімає і теж життям насолоджується.

Лише режисер з оператором тут працюють: ручку накручують, цікаві сюжети виловлюють.

— А ну вийдіть з кадру! — сердиться режисер, помітивши, як хтось спиною прямо перед вічком став. Усю красу кадру зіпсував!

А це — Іполит Вікентійович власною персоною. Та ще й у супроводі капітана. Про щось перешіптуються, дивлячись на пасажирів.

Капітан спочатку головою заперечливо похитав, а потім кивнув нарешті.

Оператору теж кивнув, мовляв, нас зараз не знімайте!

І обидва рішуче посунули до шезлонгу, в якому прекрасна княжна спала і за яким її служниця нудьгувала, за розвагами панів спостерігаючи.

Уклонився капітан низько, покашляв, аби княжну розбудити.

— Пані Вілінська, — каже з шанобливим острахом, — ось цей пан… Він… слідчий з розшукового відділу. З Петербургу…

— І що? — з-під мереживної парасолі, що служниця тримає, питає княжна.

Зачувши голос хазяйки, собачка з її колін скочила і довкола Іполитових ніг застрибала.

Іполиту Вікентійовичу з собачками знатися не можна через алергію, котра до нестримного чихання призводить!

Ногою її відштовхнув і каже максимально суворо:

— Я б не хотів тут розмову вести. Справа важлива. Будьте ласкаві…

І наполегливо руку їй подає.

— Нічого не розумію, — холодно каже княжна. — Про що йдеться?

Іполит мужньо витримав її погляд, хоч і спокусливим він був у своїй крижаній холодності — майже такий, як у Мар’ї Матвіївни, — і вирішив на емоції не піддаватися.

Звернувся до служниці:

— Вас я також попрошу пройти з нами!

Та за серце схопилася. Ось воно, зрадів Іполит, перша вірна реакція.

Треба продовжувати в тому ж напрямку, дякуючи Мусі.

— Не будемо зчиняти галасу, панове, — благає капітан, посміхаючись публіці на всі боки фальшивою посмішкою. — Благаю, ваше світлосте, послухатись. Це швидко, ненадовго…

Зневажливо княжна плечиками пересмикнула, підвелася.

Але руку слідчому з Петербургу подати не схотіла.

Пішла.

Служниця за нею.

— Пане капітане, проведіть, будь ласка, шановних пані до кают-кампанії, — каже Іполит. — А я ще піду третю пошукаю…

— Ти що-небудь розумієш? — приговорювала, нервово курсуючи з кутка в куток, княжна Анастасія.

Хоча на відповідь не чекала.

Ольга сиділа за столом, голову схиливши, пальцями перебираючи китиці скатертини. Зіщулилась уся, мов їжак перед хортом.

Княжна двері посмикала, обурилася:

— Та вони ж нас зачинили!

Віяло дістала, обмахуватися почала.

Аж тут двері відчинилися і в них влетіла купчиха Лизавета Павлівна, ніби її хтось ззаду штовхнув, — і знову двері зачинилися.

За ними лише виття черниць та приживалок чутно.

А Лизавета Павлівна в зчинені двері продовжує криком кричати:

— Я вам покажу, бузувіри! Безбожники! Антихристи! Що вам від мене треба?

Почала в двері ногою гатити:

— Я удова купця третьої гільдії Савелія Копито! Я вам так цього не подарую! Посеред білого дня! Як смієте?!

Собачка княжни гавкає, за ноги її чіпає, в подолі сукні плутається.

Княжна тонкими перстами за скроні взялася — мігрень.

За дверима теж хтось стукати почав. Певно, черниці з приживалками свою пані виручати взялися.

Аж раптом відчинилися двері.

Входить у них Іполит Вікентійович, чемно кланяється:

— Шановні пані…

Лизавета Павлівна не розгубилася, наступає на нього з кулаками:

— Я тобі покажу! Песиголовець! Супостат! Гаспид! Почекай, я тобі сала за комір заллю!

Задкує від неї Іполит Вікентійович, втрачає присутність бойового духу, надто велика ця пані — і вшир, і в вишину, мов каріатида.

Але опанував себе, набрав поважного вигляду, посеред кімнати став і у своїй звичній манері, за яку над ним генеральська донька насміхалася, промовляє: