Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Адже і цей типчик почав здаватися їй підозрілим. Чому до каюти вбитого несподівано завітав? Чому і вночі слідом за нею туди ж прокрався? Невже тільки через її, Мусину, неймовірну вроду?

Муся озирнулася ще раз на двері — вода шумить — і витягла з-під кушетки валізу свого напарника, відкрила. Засоромилася спочатку, а потім підбадьорила себе: якщо він, нахаба, її речі безсоромно роздивлявся, то чим вона гірша? Тобто… краща?

Почала білизну перевертати.

Подивувалася тому, як чоловікові мало треба у порівнянні з жінками. Єдине, чого було багато, так це шкарпеток. Що, до речі, Мусю потішило: хоч у цьому він охайний.

Сорочок небагато, всі білі, але…

Муся навіть розчулилась — не нові, видно, що сто разів випрані, хоч і накрохмалені. Наштовхнулась на щось тверде, в хустину загорнуте.

Вийняла, розмотала похапцем.

Револьвер!

Далі — більше.

На дні — дві вирізки з газет.

Пробіглась очима: «…Учора в новому приміщенні публічної бібліотеки відбувся зимовий благодійний аеро бал. На балу були присутні… — абзац пропустила, адже там звичайна світська хроніка, читає далі: — На запрошення його світлості пана Дьякова, за сприяння якого, як відомо, було створено понад тридцять п’ять моделей аеропланів, свою надзвичайну допо­відь зробив мало відомий у світському товаристві ін­женер Федір Фердинандович Андерс. Він закликав поважне товариство зробити внески в асигнаціях на будівництво повітряного судна, котре, за його сло­вами, «прославить наше рідне місто», і натякнув, що «надзвичайний летючий корабель», котрий нині роз­робляється авіаторами­аматорами в майстернях ме­ханічного гуртка Київського політехнічного інституту на секції повітряного плавання, може надати імперії значні переваги у будь­яких бойових діях…»

Відірвалася, знову до звуків дослухалась: вода ллється.

Узялася до другого аркушика, вирваного з іншої газети. Тут уже цікавіше — кримінальна хроніка: «Розбійницький напад на майстерню Київського то­вариства повітряного плавання. Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів, що розташовувалася в самому центрі міста — на ро­зі Хрещатика та Прорізної… У майстерні розтрощені меблі і моделі аеропланів, розбитий посуд та інше майно. Оскільки погром було вчинено вночі, жертв і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»

Так-так, думає Муся, певно, якимось чином дві ці замітки пов’язані між собою, якщо він їх разом склав.

Але — хто ж він сам? Акторисько чи…

Чи — вбивця, аж здригнулася Муся.

І ще один картонний аркушик намацала, витягнула і заклякла, роздивляючись.

Це — фотокартка, або, як ще кажуть — дагеротип.

А на ньому…

Холодна посмішка, холодні очі, світлий чуб, вуста правильної форми, немов намальовані, прямий ніс, зворушлива ямка на підборідді, широкі плечі, тонка талія. Усе те, що нині десь у підвальному приміщенні обкладене брилами льоду лежить. Тіло. Мусю ледве не знудило.

Так ось воно що! Аж пошкодувала, що так швидко на слід вийшла! Ось хто на пана посла полював!

Що тепер робити?

Підсунула до дверей вбиральні тумбочку, всілася на неї зверху, щоби надійніше було.

Треба б одразу до капітана бігти, а ще краще — Іполита Вікентійовича покликати (ех, хоча і шкода йому свої лаври віддавати!), але небезпечно те все — а раптом втече?

Варто дочекатися зупинки і здати злодія поліції з рук до рук.

А перед тим краще тут самій допитати, прямо тут!

Трішки моторошно Мусі.

Майже так само, як колись вона ще гімназисткою перед судом стояла і свідчення свої щодо вбивці Петра Шнура давала. Якби не її спостереження (вона тоді його сліди з підошов зі слідами в хаті вбитої родини колезького асесора порівняла), вийшов би він сухим з тієї каламутної води.

Ну і цей не вийде, думає Муся.

І з завмиранням серця чує, як загрюкали двері об тумбочку.

Голос почувся:

— Що за ч-ч-чортівня?!

— Ви будете сидіти тут доти, доки не скажете, хто ви такий! І навіщо ви пливете на цьому пароплаві, — спокійно каже Муся.

У ванній запала тиша.

Ага, зловтішно зраділа Муся, нарешті у жартівника жарти скінчилися!

Поки Муся на тумбочці злодія стереже, а мадам Шток чоловіка-зрадника шукає, життя на «Цариці Дніпра» не припиняється ані на мить!

Звісно, окрім того, про що шановна публіка не здогадується. Тому і веселиться на всю котушку.

Сонце на палубі гріє, чайки літають, хвилі погойдують пароплав і несуть його пасажирів в солодке неробство, котре щасливцям на ці дні випало.