Андрій Курков - Закон равлика

Віктор підвівся, відкрив сумочку, витяг звідти маленькі будики й вимкнув їх. Коли засовував їх назад, звернув увагу в сумочці на ключі від машини та якесь посвідчення. Озирнувся на Світлану, яка досі спала, й розкрив посвідчення.

Посвідчення виявилося студентським квитком Світлани Альохіної, студентки третього курсу Коледжу міжнародного бізнесу.

– Третій курс? – здивувався Віктор, ще раз озирнувся на Світлану, яка спала.

На фотокартці, вклеєній до студквитка, Світлана Альохіна виглядала набурмосеним і невдоволеним підлітком.

Здивований Віктор засунув студентський квиток назад у сумочку, підвівся й підійшов до вікна. Потягнувся, незвично бадьоро озираючи подвір’я дитсадка, і відразу відсахнувся до ліжок, помітивши, як на подвір’ї, жваво розмовляючи, з’являються дві жінки похилого віку.

Підскочив до Світлани, схилився, торкнув плече.

– Світлинко! Підводься! Сюди люди йдуть!

Світлана ліниво розплющила очі.

– А будики дзвонили?

– Дзвонили, хвилин п’ятнадцять тому.

– Що? – Світлана схопилася на рівні ноги, швидко вбралася, озирнулася на Віктора. – Чого стовбичиш? Нумо, швидко ліжка розставляти!

Під її чуйним керівництвом вони розсунули велике двоспальне ліжко на п’ять дитячих, підрівняли їх. Потім Світлана нашвидкуруч застелила ліжечка. Віктор лише зауважив, що ліжка «неторканого» ряду були застелені охайніше.

На вулицю вони чкурнули через якісь непримітні двері з іншого боку. У дверях зіштовхнулися з двома кремезними хлопцями, що заносили до будинку великі картонні коробки. Світлана цвірінькнула до них «привіт!» і проскочила вперед. Віктор пропустив їх усередину, наздогнав Світлану. Запитав:

– Хто це?

– Це тут одна фірма підвал під склад орендує. Комп’ютерами торгують, – пояснила Світлана.

Потім подивилася на годинник, повернула оспале личко до Віктора – в очах легкий сонний жаль, що ніби передує словам вимушеного прощання.

– Вітьку, а де мої чесно зароблені? – запитала Світлана.

Віктор слухняно дістав із кишені купюри, знайшов зелену півсотню й простягнув їй.

– Вибач, мені треба бігти, – сказала вона вже тепліше. – Якщо нагнешся – поцілую!

Віктор нагнувся до неї, маленької, милої, мініатюрної. Вона поцілувала його в губи.

– Може, ще зустрінемося? – запитав Віктор.

– Дай телефончик – подзвоню! – запропонувала Світлана.

Віктор заледве не назвав свій номер телефону, але відразу осікся. Тепер це телефон Ніни, Соні та якогось вартового, схожого на міліціонера.

– Немає в мене телефону… Поки…

– Не встиг придбати? – здивувалася Світлана. – Поки всі свої полярні гроші не протринькав на дівчат, купи мобільник!

– А в тебе є телефон?

Світлана зітхнула.

– Є, тільки біля нього мати спить, а вона не любить, коли її будять…

– Гаразд, – сказав Віктор. – Я тебе й сам знайду!

– Спробуй! – усміхнулася Світлана. – Знайдеш – поцілую!

Вони дійшли до Шовковичної. Світлана вискочила на дорогу, махнула рукою, і відразу якийсь приватник різко завернув до хідника й спинився біля неї. Світлана, домовившись із водієм, махнула Вікторові ручкою, сіла до машини й поїхала.

Віктор простежив поглядом за машиною, зітхнув і почимчикував вулицею далі. Завернув на Лютеранську і спустився вниз, на Хрещатик.

У щойно відкритій підвальній кав’ярні «Старокиївська» панувала приємна прохолода. Хазяйка великої угорської кавоварки позіхала, збираючи на прилавок учорашні тістечка.

Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмішала.

Віктор досі перебував у полоні відчуттів минулої ночі. Думав про Світлинку, про її дивну й таку природну дитинність. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулої ночі, не насував. Схоже на звичайну підробку для купівлі пільгових проїзних. Власне, це цілком можливо. Адже на Петрівці можна любісінько купити бланк будь-якого посвідчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеїти фотографію і вліпити якусь печатку. А відтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.

Віктор сьорбнув кави, але дивно, що ніякої звичайної кавової гіркоти на язиці не лишилося. Замість смаку кави зринув смак нічної манної каші з полуничним варенням, смак дитинства.

Минула ніч не відпускала Віктора. Уперше в житті він якось занадто легко і природно «купив» ніч щастя і пристрасті. І жодних неприємних відчуттів, жодних докорів сумління. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вік, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Віктор журливо всміхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рації. Та й не було у Віктора відчуття, буцім він заплатив. Так, він віддав півсотні баксів цьому милому дівчиську, просто взяв і подарував на подяку за дивовижні миті. Чи це їй треба дякувати за ту легкість, з якою він позбувся зеленої купюри? Та й справді, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомі, й просто відбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дітей, коїться чимало дивного і романтичного, де в підвалі торгують комп’ютерами, уночі варять манну кашу. Там, напевно, і на горищі щось діється. Невидиме, нечутне, непомітне. Радісна загадковість життя. Чомусь до Антарктиди такої загадковості не було.