Андрій Курков - Закон равлика

Може тому, що Віктор був відмежований, відітнутий від неї своїм відлюдним і цілком повноцінним життям члена вже розваленої родини. У тому житті в нього були обов’язки: він годував пінгвіна Мишка, творив жалобні «хрестики», перечитував їх і часом сам ронив скупу сльозу за майбутніми небіжчиками. Він дбав про Соню, він забезпечував Ніну грішми й самовідчуттям господині та дружини. У нього були ключі від власного маленького світу. Щойно тепер на дверях до його давнього світу з’явився новий замок, і він став біженцем. А вчора ввечері його перестріли посеред бігу й запропонували трохи щастя.

І знову в думках зринув дитсадок, лишень інший. Такий же двоповерховий, з такими ж пісочницями й гойдалками, але вже з дітьми, серед яких і він сам у коричневих шортиках і в синьому светрику та з високо підстриженим русявим чубчиком. Обід, манна каша з полуничним варенням і маленьким айсбергом із масла, що тане згори. Потім – мертва година. Після неї – розучування пісеньки про зайчика.

«Цікаво, що зараз робить Соня, – стурбовано подумав Віктор. – Адже вона ніколи не ходила до дитсадка, не бавилася з іншими дітьми. У неї якесь зовсім інше дитинство…»

Віктор вийшов із кав’ярні, знайшов очима вуличний телефон, підійшов і потелефонував собі додому.

Довгі гудки викликали в ньому напругу. А раптом рурку візьме Ніна? Про що з нею говорити? Напевно, можна було б запитати: «Як справи? Що нового?»

На щастя, рурку взяла Соня. Радісним лунким голоском повідомила, що Ніна кудись пішла, а дядько Микола не ночував удома й не дзвонив, а кішку вона випустила на вулицю погуляти, і що вона, хоч і дряпається, але дуже розумна, – сама йде гуляти, а потім сама приходить і шкрябає пазурами двері, поки їй не відкриють.

Соня переповіла всі останні новини й раптом спитала:

– А ти коли додому прийдеш?

Віктор розгубився, забарився з відповіддю.

– Не знаю, – проказав. – Може, за пару днів…

– А ти приходь, коли нікого не буде! – запропонувала Соня. – Я тобі пряженю зроблю! Я вже вмію. Тітка Ніна їхала на два дні, а мені тільки яйця залишала та булочку. І я сама собі пряженю смажила, я вже доросла! Ти Мишка бачив?

– Ще ні, – відказав Віктор. – Я сьогодні до нього поїду…

– Переказуй йому привітання й скажи – нехай повертається. Тут без нього нудно…

– Скажу, – пообіцяв Віктор. – І в гості до тебе прийду, коли нікого не буде!

– І телефонуй частіше! – попросила Соня.

– Гаразд, я тобі завтра вранці потелефоную!

Віктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у своє тодішнє життя. Власне, захотілося додому, аби все було спокійніше й стабільніше. Щоб ніяких більше «хрестиків» і похоронів з пінгвіном. Чи, принаймні, ніяких похоронів, а тільки «хрестики». Але в минуле можна тільки поринути думками й спогадами. А наразі треба зібратися, вдихнути побільше повітря, роздивитися й збагнути: де він, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вікторові, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потім, коли віддасть усі борги, робити? Та й боргів тих – жменя! Поїздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкіра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його віддати складніше, але він постарається. І почне робити це вже нині.

Ранкова кава, хоч і кепська, але своє зробила. Віктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.

Феофанія зустріла Віктора проблисками сонця крізь набіглі хмари. Легіт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешіптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на території лікарні для вчених, прогулювалися пацієнти. Високий старий у синьому халаті поволі ступав по алеї, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.

«Інфарктник», – подумав Віктор, обганяючи старого.

Трохи далі попереду знаходилася ветлікарня. Треба лишень обійти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж є своя територія, по якій кілька місяців тому гуляв під чуйним наглядом лікарів пінгвін Мишко.

Віктор занервував, щось у душі озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, і Віктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховіття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймні якось принишкне, сховається. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Віктор зіщулився від невідчутного, але усвідомленого болю. На очі йому набігли сльози. Віктор кліпнув і відкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далі.

За головним корпусом двоє санітарів у білих халатах вигулювали по підстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.