Андрій Курков - Закон равлика

Віктор привітався із санітарами. Спитав, де лікар Ілля Семенович. Санітари направили його до ординаторської на другому поверсі.

Ідучи коридором, Віктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледіти нових пацієнтів він не зміг. Тільки дитячі ліжечка побачив, та нікельований столик на коліщатках з якоюсь медапаратурою біля одного ліжечка. Дзижчання підказало Вікторові, що медустаткування на столику працює, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацієнта.

Іллю Семеновича Віктор дійсно знайшов в ординаторській. Лікар не відразу пізнав Віктора, але привітався дуже приязно.

– Пам’ятаєте, ви оперували пінгвіна Мишка? – нагадав про себе Віктор.

– Мишка? – перепитав Ілля Семенович, і на його обличчі виникла смутна усмішка. – Звичайно, пам’ятаю… У нас за всі ці роки тільки один пінгвін і був? А ви… я ж пам’ятав ваше прізвище…

– Золотарьов, – підказав Віктор.

– Атож! На вас тут чекали тижні три…

– Хто?

– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-ділової зовнішності… Один постійно тут стирчав. А інші двоє приходили вранці, самі Мишка вигулювали, а ввечері знову йшли…

– А потім що?

– Потім? Потім Мишко видужав, зміцнів. І вони його забрали. Приїхали на двох джинах, доплатили за ліки й лікування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували і… якщо мені пам’ять не зраджує, щось для вас залишали… Ні, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас одні, а Мишка забирали інші. А конверт залишали ті, котрі на вас чекали. Отака плутанина! – лікар посміхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!

– І де ж цей конверт?

Лікар озирнувся на засклену книжкову шафу, потім подивився на свій робочий стіл. Присів на крісло, висунув одну шухляду, потім другу. Витяг відтіля кілька рентгенівських знімків, потім – коричневий конверт. Простягнув його Вікторові.

– Ось, тут нічого не губиться… крім совісті…

Віктор узяв конверт і запитально поглянув на лікаря.

– Атож, крім совісті, – повторив лікар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак із кухні! Вони, звичайно, не винні, – лікар сумно посміхнувся. – Це лише генна інженерія дасть раду…

Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на комп’ютері нотатку і складену газетну витинку.

«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.

Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.

Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.

– А Мишка коли забрали? – спитав він лікаря.

– Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили…

Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.

Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на м’ясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.

Від лікарні до цвинтаря недалеко. Навіть якщо ти здоровий і добираєшся сам. Просто, якщо ти їдеш на цвинтар, то думаєш про життя. Про своє чи чуже, але про життя, його зміст. І ці думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляє, заколисує неквапним рухом. Лишень коли за вікнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене місто мертвих, лише тоді думки про життя та його зміст відпурхнуть, як зграйка переляканих горобців. Трамвай жалобно уповільнить рух і зупиниться метрах у двадцятьох від головних воріт спокійного міста мертвих.

Крякіт ворон. Легкий вітерець. Бабусі продають могильні жовтці й миколайчики. Бездомні хлопчаки пропонують щойно поцуплені з могил букети.

Віктор зупинився перед ворітьми. Йому здавалося, буцім могилу Підпалого він знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.

Підійшов до погорбленої бабусі, одягненої в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квіткова розсада: фіалки й карликові ромашки.

– Почім? – запитав.

– П’ять гривень – десяток.

Віктор дістав п’ятірку. Узяв китичку садкових братків.