Андрій Курков - Закон равлика

Якийсь дивний загальний рух рук відвернув увагу Віктора від хлопчика, і він, не змінюючи ображено-невдоволеного виразу обличчя, спостерігав тепер, як усі чоловіки взяли до рук мобільники. А в сивого, вищого за інших, у руках з’явилося відразу два мобільних телефони. Він ступив до труни і вклав один із них у руку покійного. Відступив назад. Набрав на своєму мобільному якийсь номер, і телефон у руці небіжчика задзвонив, заграв електронну мелодію. Віктор стрепенувся, прислухався. Мелодія здалася водночас дивною й знайомою. Літній поправив смарагдового кольору хусточку, що стирчала з нагрудної кишені піджака, вибрав когось поглядом і кивнув головою. Відразу біля труни постало двоє. Вони поволі закрили віко. Мелодія мобільника зазвучала трохи тихіше.

«Стомлене сонце!» – згадав Віктор, упізнавши нарешті музику цього танго.

Труну спустили до могили, і ті ж двоє, одягнені, як тепер стало видно, набагато скромніше за інших, але все-таки незвично охайно для цвинтарних робітників, узяли лопати, й земля полетіла вниз, лунко б’ючись об віко. Танго все ще звучало. Тепер друзі і рідні підходили до купи коричневої глинистої землі, брали по пригорщі й кидали вниз, у могилу.

Хвилин за п’ять танго затихло. Музику мобільника закопали разом із небіжчиком. Віктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон від якогось іншого «поховального бюро»?

На цвинтарі Вікторові більше не було чого робити, і він повернувся, щоб піти. Але не встиг і двох кроків ступити, як перед ним вигулькнули двоє охоронців в однакових чорних строях.

– Стривай, – сказав один із них голосом, у якому забриніли металеві нотки. – Поїдеш із нами…

– Далеко? – спитав Віктор.

– Не дуже, – відповів другий охоронець.

Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сів за кермо, другий – поруч із Віктором на заднє сидіння. Із джипу Віктор спостерігав, як учасники поховання сідають по машинах. Повз пройшла жінка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.

Машини почали рушати з місця. Клацнули дверцята джипу, і на переднє сидіння поруч із водієм сів сивий чоловік.

– Рушай! – наказав він. Потім озирнувся на Віктора.

У його очах Віктор прочитав якесь тихе презирство й байдужість, він подивився на Віктора так, ніби його, Віктора, взагалі не існувало.

Їхній джип прилаштувався до хвоста валки, що поволі сунула цвинтарем. Сивий зітхнув, знов озирнувся на Віктора.

– Ти хто? – запитав він.

– Я? – Віктор стенув плечима. Йому було дійсно важко зараз пояснити, хто він.

– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумію, коли непрохані гості пхаються на чуже весілля, щоб задарма випити і закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покійного?

Віктор заперечно хитнув головою.

– Я хотів подивитися… Чоловіка одного шукав.

– Шукав одного чоловіка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?

– Ні… Він раніше займався охороною похоронів… тут, на Байковому…

– І як його звали?

– Олекса… бородань…

Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидів поруч із Віктором.

– Цікаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?

– Ви його знаєте? – запитав із надією Віктор.

– Він його знає, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсі… Ти ж його знав?

– Це того, що в серпні торохнули? – запитав охоронець.

– Ой, як цікаво! – сивий посміхнувся. – Це… коли вибухівку небіжчику під голову поклали, ге?

Охоронець кивнув.

– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… і нащо ти цього Олексу шукав?

В інтонаціях сивого Віктор уловив небезпеку. Він ковтнув слину, зібрався з думками. «Треба говорити, треба більше говорити, – подумав він. – Мовчати – небезпечно».

– Хотів довідатися, що з моїм пінгвіном сталося…

– Із твоїм пінгвіном? – задумливо повторив сивий, і раптом він наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого інтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всі шукали?

– Коли шукали?

– У травні, здається, шукали… усіх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксі бачив!

– А хто шукав?

– Є такі люди в цивільному, усміхаються повсякчас… Вони ніби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливі дуже. Проте ввічливі. Вони мене двічі під брамою мого будинку зустрічали і дуже просили ксерокс із твоєю пикою моїм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти їм так уївся?

Віктор зрозумів раптом, що він живий, і що про нього майже нічого нікому не відомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив із простої причини – не було небіжчика. Тобто небіжчика шукали, поки він був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що він дійсно живий.