Андрій Курков - Закон равлика

– Яким депутатом? – здивувався Віктор.

– Яким-яким! Усенародно обраним! – хлопець підніс склянку. – Випиймо за нього! Чолов’яга – перша кляса! Безвідмовний! Я жартома в нього косячок попросив, а він і справді приніс! – і хлопець показав свою кручену цигарку.

Віктор збагнув, чому на кухні не пахне тютюном.

– А чом ти вирішив, що він – депутат?

– По-перше – багатий, значить на депутатство стане… А по-друге, там, у туалеті, понад унітазом його передвиборчий плакат з обіцянками. Я саме блював, а тоді голову підвів – покращало – дивлюсь, а він – на мене просто зі стінки!

Віктор відчув невиразне занепокоєння. Щось зі сказаного гітаристом зачепило його. Він ковтнув свого коктейлю, у якому тепер понад усе відчувалася горілка, звівся на ноги й знову підійшов до холодильника.

– Замружся! – порадив він гітаристу і відкрив дверцята морозильника.

Погляд упав на дві полиці, запаковані мороженою рибою й океанською екзотикою. Віктор замислився. Йому раптом здалося, що ця риба насправді для Мишка, і Мишко десь поруч, немов пінгвіна ховають від нього зумисне. Але потім Віктор опустив погляд на нижні полиці й побачив таку ж рясноту мороженого м’яса, курок, качок, рябчиків і ще якусь дивовижу на споді. Віктор присів навколішки, нахилився. Від подиву в нього роззявився ріт: на споді лежали дві заморожені черепахи. Віктор не міг вийти з дива, підвівся, захлопнув дверцята. Повернувся до столика.

– Ну? Як тобі? – запитав гітарист.

– Тебе як звуть?

– Ігор.

– Ти не знаєш, Ігорю, депутати черепах їдять?

– Ти обкурився? – загиготів гітарист. – Геге! Черепах… Я оце місяць тому, коли втік, кілька днів їжачків у лісі ловив і смажив…

– Відкіля втік?

– З армії.

– І не боїшся грати по переходах? Адже злапають!

– Не злапають! – твердо сказав Ігор. – Я ж дременув із російської армії, з Бєлгорода, а граю в «незалежних українських переходах»! Тепер я за кордоном!

– Атож, – погодився Віктор. – Тепер – ти іноземець! А зовні не схоже!.. А їжачки смачні?

– Ні… Бач, у мене солі не було. Із сіллю, напевно, краще б пішли… Так… напевно і мені вже час… – задумливо мовив гітарист, знову наливаючи собі горілки до склянки.

– З тобою за концерт розплатилися?

– Та мені якось ніяково. Запитувати було незручно… я вже сам тут дещо взяв, замість грошей…

Ігор насилу підвівся, зітхнув. Загасив об столик недокурок.

– Так, де моя гітара? – запитав він уголос, озираючи підлогу. – Ось вона, рідна, – нахилився, узяв гітару, і раптом кухня освітилася фарами автомобіля, що заїхав у двір.

Гітарист відразу присів на підлогу. Віктор і собі нахилився до столу. Потім повернувся до вікна й зрозумів, що його однаково не видно. Підійшов, виглянув назовні й побачив, як із джипу двоє вже знайомих охоронців витягають і складають на цегляну доріжку невеликі, але, схоже, важкі, тектурові коробки, перев’язані мотузкою.

За пару хвилин у двір вийшов і господар будинку, переговорив з охоронцями. Потім повернувся до будинку. І тут німе кіно завіконного нічного життя перетворилося на звукову доріжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Віктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзі знову почулися за кухонними дверима. І самі двері раптом відкрилися. Клацнув вимикач і запалилося світло. І обоє – Віктор і Ігор – замружилися.

Сергій Павлович лише на мить, здається, здивувався, побачивши нічних кухонних гостей. Охопив поглядом кухню. Оцінив обставу.

– Не спиться? – запитав, явно не сподіваючись на відповідь. Потім зупинив погляд на Ігореві. – Концерт закінчений, життя триває, – сказав він, порпаючись у кишені пожмаканого білого піджака. Видістав із кишені кілька зім’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув їх віялом, вибрав дві по п’ятдесят гривень і простяг Ігорю.

– Можеш іти!

Ігор узяв гроші, на обличчі майнула пустотлива усмішка. Підняв гітару з підлоги.

– Якщо треба… я можу ще якось заспівати…

– Не приведи Боже! – відповів Сергій Павлович. – Щасливої дороги!

Ігор визадкував із кухні. Хазяїн перевів погляд на Віктора.

– А ти сідай, поговоримо!

Вони сіли за кутовий столик. Кілька хвилин мовчали. Потім Сергій Павлович повідомив, що довідався чимало цікавого про його, Вікторові, минулі справи. І знову замовк, спостерігаючи за Віктором, ніби перевіряючи його реакцію. З минулих він, щоправда, назвав тільки справи газетні, «хрестики», і згадав якогось Селіванова, під «дахом» якого наче й працював Віктор. Про похорон із пінгвіном і слова не зронив.