Андрій Курков - Закон равлика

Павза затягувалася. Віктор мовчав. Сергій Павлович підвівся, зварив каву, поставив на столик дві філіжанки й цукорницю.

– Призволяйся, – мовив він м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… і до Москви поїдеш… Тільки трохи згодом.

Віктор стрепенувся, подивився на хазяїна уважно.

– Не бійся! І справді все буде гаразд… А от Селіванова в тебе більше нема. Його, на жаль, узагалі більше нема. Тобто ти залишився без «даху», і якщо піде дощ чи – ще гірше – град, то сам розумієш…

Віктор поклав у каву ложку цукру, розмішав, пригубив. Зітхнув. Алкоголь вивітрювався з голови. Вивітрювався поволі, але натомість приходила вже не фізична, а душевна вагота. Він вже ніби оплакував свою волю, якою по-справжньому і насолодитися не встиг. Просто не усвідомив, бо навіть не дійшов до неї. Лише кілька кроків у хибному напрямку – і по всьому! Чужа смерть, похорон без пінгвіна, цікавість і полон. Отакий наївний і легкий перебіг подій.

– Людині багато не треба, – озвався Сергій Павлович. – Трохи їжі, трохи грошей і будиночок – дах над головою. Щоб як у равлика… Є такий закон – Закон равлика. Ти маленький равлик – у тебе маленький будиночок, я великий – мені потрібний будиночок більший і міцніший.

Я, може, вже і свій будиночок переріс – треба заново будуватися. А от равлик без будиночка називається слимак. Знаєш, як до них відносяться і що з ними роблять? Хочеш, я тобі «дах» збудую?

– Навіщо я вам? – вичавив із себе Віктор. – У вас усе є, ви – депутат парламенту…

– Отакої! Який депутат? Я лише кандидат у депутати, а тільки-но стану депутатом – «дах» твій стане міцнішим. Та й узагалі, ти – вільна людина! Я тобі просто тимчасову роботу пропоную. Розумієш, ти, виявляється, добре про небіжчиків пишеш, а мої хлопці ледве читають. Мені така людина, як ти, зараз дуже потрібна – з фантазією, із заплямованою біографією… Напишеш для мене кілька виступів перед виборцями, програму. Ти ж ближче до виборців, ти знаєш, що їм треба. Це, власне, не дуже важливо, але так ліпше… А потім, після того, як стану депутатом, – край! Їдь до Москви, Нью-Йорку, Сантьяго-де-Чилі! Куди заманеться!

– А якщо вас не оберуть?

– Неправильне питання загадуєш! Конкурент у мене – чоловік зі шрамом на обличчі. До того ж майже лисий! Наш народ таких не любить! До речі, хлопці обіцяли до ранку про твого пінгвіна дізнатися, – хазяїн подивився на годинник. – За годинки дві почуємо, як там твій Мишко. А поки йди поспи. Розумним людям треба спати довше! Кажуть, що сон продовжує їхнє життя.

Добрий ранок рано не настає. А нині ранок дійсно виявився добрим: Віктор прокинувся ближче до полудня. І спав він цього разу роздягненим, з комфортом, під теплим коцем. А в мансардне віконечко світило сонце, і проміннячка його танцювали по обличчю Віктора, будили-гріли шкіру, поки він не відвернувся, поки оспало не відсунувся від сонця. А потім очі самі повільно розплющилися – повіки стомилися затуляти їх від сонця, або сонце було таке яскраве, що пробивалося навіть у заплющені очі, й дітися від цього сонця, як від долі, було нікуди.

Віктор опустив ноги з канапи, й відразу, глухо цокаючи, покотився дерев’яною підлогою порожній гранчак. Віктор нагнувся, зосередив на гранчаку погляд, але відразу помітив ще два предмети, послужливо поставлених біля канапи на підлозі – пляшку пива й відкривач із добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Віктор відкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу ніч, потім минулий день. Потім нічну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотілося. Боляче думати – навіть не голові боляче, а якось усьому тілу. Лише кортіло дудлити пиво й не думати. Але пива була тільки одна пляшка, а думок навколо витала така безліч, що відмахнутися від них, як від комарів, було неможливо. І знову – нічна розмова, джип, з якого вивантажують тектурові коробки, гітарист із Хрещатика. Але ж уранці Сергій Павлович обіцяв поділитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер ці новини перебували десь поруч, чекали на нього.

І Віктор підвівся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кімнатчини, – там усе на місці: паспорти, гроші, лист із кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – і йди! Лишень куди? Поки він, як говорив уночі Сергій Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помітивши, чи помітивши, що, утім, не змінювало результату. І те, і те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанії теж досить промовисто.